Пугачова Ірина, група К-31, Державний професійно-технічний навчальний заклад "Богуславське вище професійне училище сфери послуг"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Манзюра Жанна Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тільки той досягає мети, хто іде,
Тільки той, хто горить, не згорає…

Олександр Олесь

Тисяча днів – три роки, протягом яких моє життя разюче змінилося. Тисяча  днів. Складно уявити, що може змінитися за такий проміжок часу. Війна забирає ці дні, наче пісок, який стікає між пальцями, але водночас кожен із них наповнений болем, страхом, переживаннями  і… моментами стійкості, єдності та надії. Мій шлях протягом цих тисячі днів перетворив мене з людини, яка жила звичайним мирним життям, на ту, хто вчиться жити в умовах постійної небезпеки, долати страх і шукати своє місце у новій реальності.

Перші дні: шок і невизначеність. Пам'ятаю той ранок, коли війна прийшла до мого дому. Здавалося, що це сон, жахливий, але нереальний.

Сигнали тривоги, вибухи, потік новин – усе це здавалося далеким і несправжнім, поки не стало частиною повсякденності. Я вдивлялася в екран телефона, намагаючись зрозуміти: що робити далі? Невпевненість поглинала мене. Я відчувала, як увесь світ, здавалося, зупинився на місці, і майбутнє стало непередбачуваним. Ті перші дні були найважчими. Весь час переслідував страх: за рідних, друзів, за своє життя. Однак навіть у найважчих моментах приходило усвідомлення, що не можна піддаватися паніці.

Перший етап мого шляху полягав у тому, щоб знайти внутрішні сили та мобілізувати себе.

Волонтерство: новий сенс життя. Коли життя на тлі війни стало буденністю, я зрозуміла , що сидіти склавши руки – це не для мене. Я шукала, як допомогти. І така нагода трапилася.  На базі мого закладу освіти, ДПТНЗ «Богуславське ВПУ сфери послуг», діє сітковий клуб «Павучки». Ходила сортувати та нарізати тканину, плести та пакувати маскувальні сітки та «кікімори». А згодом у нашій кравецькій майстерні почалася «гаряча» пора. Ми кроїли та шили балаклави і «розгрузки», підкладки до шоломів і форму для військових, деталі до бронежилетів і чохли на техніку. В училищі організовувались різноманітні добродійні акції: «Зігрій захисника» (учні та викладачі в’язали шкарпетки), «Солодощі для передової» (виготовляли випічку та енергетичні батончики), «Привітай бійця з Великоднем», «Вогник надії» (виготовляли окопні свічки)

Кожне нове завдання, кожен день на волонтерському фронті приносив відчуття, що я роблю щось важливе. Ми збирали їжу, одяг, медикаменти для тих, хто опинився на передовій або в евакуації.

Я почала спілкуватися з людьми, які пережили обстріли, втратили домівки, були вимушені покинути все, що мали. Кожна їхня історія зміцнювала мою рішучість не здаватися. Їхні сльози і вдячність стали для мене тією внутрішньою силою, яка допомагала долати труднощі.

Пройшовши сотні днів війни, я почала глибше розуміти свій шлях. Спочатку було відчуття безпорадності, бажання втекти або хоча б сховатися від цього жаху. Але на певному етапі прийшло усвідомлення, що кожен з нас – частина великого пазла.

Неважливо, на якому фронті ти знаходишся: ти борешся за перемогу, навіть коли здається, що робиш лише маленькі кроки.

Одного дня я усвідомила, що війна – це не лише боротьба за виживання. Це боротьба за ідентичність, за майбутнє, за те, щоб ми і наші діти могли жити у вільній країні. Ця думка стала переломною у моєму житті. Я почала усвідомлювати, що навіть ті дрібні дії, які на перший погляд здавалися незначними, насправді є внеском у спільну перемогу. Вони допомагають підтримати тих, хто на передовій, і створюють основу для відновлення країни після війни.

За цю тисячу днів я змінилася. Війна змусила мене поглянути на себе по-новому. Зникли ілюзії щодо майбутнього, прийшла зрілість і чітке усвідомлення пріоритетів.

Більше не існує планів на далеке майбутнє – лише сьогоднішній день і те, що я можу зробити зараз. Це навчило мене цінувати кожну хвилину, кожен момент із близькими, кожен день, коли небо над головою мирне. Я навчилася бути більш гнучкою, розуміти, що іноді обставини можуть бути сильнішими за тебе, але це не привід здаватися. Я побачила, як важливо бути поруч із людьми, які тебе підтримують, і що в єдності наша сила.

Тисяча днів війни – це багато. Але це не кінець. Попереду ще багато роботи, багато викликів, і мій шлях лише продовжується. Я вірю, що ці труднощі загартували нас як народ і дали нам нову силу.

Я вже не та людина, якою була на початку цього шляху. Я стала більш стійкою, зрозуміла цінність допомоги іншим і прийняла свою відповідальність за майбутнє країни. Кожен з нас творить історію, і я хочу вірити, що моя історія – це історія перемоги, мужності та надії. Війна триває, але з кожним днем ми стаємо сильнішими. Мій шлях продовжується, і я готова йти далі разом зі своєю країною, наближаючи день, коли ми зможемо сказати: "Ми перемогли".