Войналович Юлія, 9 клас, Білозерський ліцей №2 імені Богдана Хмельницького Білозерської селищної ради Херсонського району Херсонської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Тарнавський Микола Анатолійович

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів - це багато чи мало?..  Достатньо, щоб вирости з дитини у підлітка, побачити світ із різних боків і навчитися жити у новій реальності, яка раніше здавалась лише сном, або фільмом.  Мене звати Юлія, мені чотирнадцять років  і я родом з Херсонщини. У мене були свої мрії та плани на майбутнє, але одного дня їх зруйнувала війна.

Пам'ятаю перший день війни... Зранку я почула вибухи, але тоді ще не усвідомила, що це війна. Гадала, що це просто якісь проблеми неподалік, можливо випадкові звуки.

Однак, коли ввімкнула телевізор і побачила новини-реальність мене оглушила. Слова "війна" й "обстріли" лунали звідусіль. Перші дні були найстрашнішими. Ми не знали, що буде далі, куди бігти, як захиститися. В магазині й аптеках зібрались величезні черги, і люди панічно скуповували продукти. Я бачила, як дорослі, котрі завжди здавались сильними і непохитними, стоять в чергах зі страхом в очах.

Це становище було новим для мене - світ, який я знала, стрімко змінювався.

Кожну ніч ми чули вибухи, і від того страх ставав тільки сильнішим. У Херсоні велись бої. Думала, що все лише тимчасове, але через декілька тижнів ми дізналися страшну новину: вся Херсонщина була окупована. Рашисти захопили наш обласний центр. Стало небезпечно виходити навіть до магазину. Дороги стали опустошеними, а вулиці нагадували страшний сон. Моя родина залишалися вдома, намагаючись не привертати до себе увагу. Через деякий час повністю зник зв'язок. Ми втратили можливість спілкуватись із рідними та друзями. Це було, мабуть, найтяжче випробування: не знаєш, що відбувається з тими, кого ти любиш. 

Деякі мої друзі виїхали з рідних осель. Залишалася тільки підтримка контактів через онлайн, коли був інтернет, хоча це було рідко.

Школа перейшла в онлайн-формат, але навчатися було дуже складно. Часто перебивали світло, або інтернет. Попри все, я намагалася виконувати завдання. Це було хоч якимось відволіканням від того хаосу, що коївся навколо. Вперше, коли я почула вибух дуже близько, мене охопив панічний страх. Все всередині здавалося застиглим.

Але з часом ми почали звикати до вибухів. Це стало майже щоденним явищем, як звичайний дощ або шум вітру.

Рашисти ходили по вулицях, перевіряли документи, оглядали телефони людей. На щастя, нашу вулицю вони оминули. Однак страх перед тим, що вони можуть прийти до нашої оселі, залишався постійним супутником. Якщо раніше я ще могла вийти до магазину, хоча і зі страхом, то в кінці серпня я вже боялася вийти навіть за двір. Окупанти змушували батьків відправляти своїх дітей до їхньої школи, обіцяючи їм гроші. Але мої батьки цього не дозволили, і я продовжила навчання онлайн.

До листопада все ставало ще гіршим. Окупанти перебили газопостачання, а через тиждень вимкнули світло. Вода зникла через відсутність електрики. Ми залишились у повній темряві та холоді.

Минав час... Настав той момент, про який ми мріяли кожного дня - правий берег Херсонщини звільнили українські військові. Спочатку ми навіть не знали про цю новину, тому що не було зв'язку. І ось батьки пішли набирати воду з джерела і дізналися, що нас визволили. Цих емоцій не можливо описати. Радість, полегшення, вдячність нашим захисникам - це було щось неймовірне. Згодом нам повернули світло і газ, я змогла продовжити навчання. Волонтери почали привозити гуманітарну допомогу - їжу та засоби гігієни.  

Пройшов певний час, проте радість від звільнення тривала недовго. Рашисти почали обстрілювати наше місто майже щодня.

Це стало нестерпним для мешканців громади. Кожен новий день починався з думки: чи ми ще живі? Тому мої батьки вирішили, що настав час виїхати. Ми переїхали до невеликого міста в Одеській області. Там я продовжила навчатися в онлайн режимі і почала відвідувати гуртки офлайн. Це допомагло відволіктися і знайти нових друзів.

Я дуже сумую за своєю рідною Херсонщиною. Кожного дня  думаю як там люди, як наше селище Білозерка. Я мрію в перемогу і всі всі ми зможемо повернутися додому, де не буде більше вибухів і страху. Я сподіваюся, що всі херсонці зможуть знову жити в мирі й безпеці.