Малайрєу Карина, 10 клас, Дмитрівський заклад загальної середньої освіти Кілійської міської ради Ізмаїльського району Одеської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бессараб Оксана Дмитрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 рік...... Я дуже добре пам'ятаю цей день, коли розпочалась війна. Прокинувшись вранці, перше, що ми почули від мами було: "Діти, розпочалась війна!". Спочатку все це здавалося сном, але потім, ми зрозуміли, що це реальність. Увімкнувши новини, ми дізналися, що ракети літають по всій країні. Одесу та прилеглий регіон неодноразово обстрілювали російські війська.
Побачивши новини, ми були налякані, почали телефонувати батькові, який на той час перебував у Одесі. Додзвонившись до нього, ми були раді дізнатися, що з ним все гаразд.
В той же час батько повертався додому, дорога була тривалою через безліч заторів. Тато дуже хвилювався за дітей та дружину. Батько благополучно доїхав додому, на той момент мама спакувала наші необхідні речі і ми вже були готові виїхати з країни. Всі наші друзі телефонували нам та пропонували виїхати з України, але ми подумавши трішки, вирішили не покидати нашої країни. Звичайно, було страшно, тому що ми не знали, що буде далі. Всі напружено стежили за новинами.
З перших днів сміливі військові почали захищати нашу неньку Україну. Всі були дуже схвильовані за людей, які стали жертвами військової агресії рф. Ми молилися та молимося за них та чекали і чекаємо нашої Перемоги.
Незабаром у нашому селі встановили сирену, яка на той момент здавалася дуже страшною. У перші дні, коли вона лунала, всі люди починали хвилюватися, малеча плакала від гучного звуку, бо ми не знали, і не знаємо, що буде далі. Одного дня, я, гуляючи зі своїми друзями, почула тривогу. Звичайно ми трішки злякалися. Подивившись на небо, побачили літаки. Ми дуже злякалися, тому що вони літали настільки низько, що здавалося от-от зараз впадуть. Ми вирішили розійтися по домівках. Дійшовши додому, я побачила, що мої брати та сестра теж налякані, але батько і мати нас заспокоїли і сказали, що все буде добре.
Що ж про школу можу сказати. На початок війни вона перестала працювати та діти не мали можливості отримувати потрібні знання. Через деякий час ми перейшли на онлайн навчання.
Через вимикання світла ми не завжди мали змогу навчатися. Через деякий час нам облаштували підвал та під час тривоги всіх нас ведуть до бомбосховища. Так ми навчалися і навчаємось на даний момент. Одного ранку, коли ми всією сім'єю вийшли на вулицю, почули гучний звук "Бааааах". Як же ж на той момент ми злякалися. Люди виявили, що то був шахед, який впав через те, що у нього закінчилось пальне. Він міг впасти прямо на село, але трапилося чудо. Його падінння виявили за два кілометри від села. Ми дякували Богу, що все обійшлося. Ще багато разів бачили як пролітають над нами літаки та чули уночі звуки шахедів, різні вибухи.
Розмовляючи одного вечора з нашим дядьком, він поділився з нами своїм бажанням. Він сказав, що хоче піти добровільно боротися за перемогу нашої України.
Так як він був раніше офіцером, він не міг стояти осторонь. Зараз він захищає нашу Україну. Всі ми дуже хвилюємось за нього та маємо надію, що з ним буде добре. Знаходиться він на другій лінії фронту. Кожного дня ми молимось за нього, та за інших людей, які знаходяться на війні. Ми допомагаємо чим можемо. Я та моя родина допомагаємо військовим.
Я завжди буду вірити в нашу перемогу. Ми не зламні! Ми переможемо!