Ангеліна Клинова, 11 клас
Облапський ліцей Дубівської сільської ради 
Ковельського району Волинської області, 
Вчитель, що надихнув на написання есе: Лисковець Лідія Максимівна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Україна-неймовірна держава, мій дім, моя земля, моє місце сили та незламності. Сьогодні ми знову боремося за незалежність, волю народу, унікальність, за право жити у вільній країні, під мирним небом. Сьогодні, як і сотні років тому, за Україну віддають життя найкращі сини і дочки-наші герої. 

2014рік-рік коли Росія підступно напала на Україну. Ворог обрав тяжкий час для нас: саме тоді в Україні відбувалася зміна влади, а військо було деморалізоване. Я добре пам’ятаю ці дні, хоча була ще маленькою. Вже тоді,у моєму серці оселився страх війни, розпач та невтомний біль за полеглих воїнів. Росії було мало пролитої крові, мало територіального надбання, тому вона пішла далі... 

24 лютого 2022 року почалося повномасштабне вторгнення РФ на територію України. Правду кажучи, у це вторгнення я, як і багато людей, не зовсім вірила.

Просто ще не розуміла, як у 21 столітті, у цивілізованому світі, можуть помирати тисячі людей за день?! Але війна почалася, незважаючи на те, що дехто її не чекав. Справжня війна,безжальна і дуже жорстока.  

24 лютого я прокинулася від слів мами: ”Почалась війна. Обстріляли аеропорти...”. Ніхто не розумів, що робити далі?! Виїжджати чи залишатися на рідній землі?! Як залишити рідних, усе нажите за довгі роки?! Ми вирішили залишитися в Україні, але у нас завжди був напоготові теплий одяг та тривожна валіза. Кожний день у повітрі був запах смерті, ніхто не знав, чи настане ранок після тривожної ночі. Ця війна змусила переглянути наше життя, розставити правильні  пріоритети та цінності, навчила цінувати кожний день, допомагати ближньому, єднатися. Найбільше постраждав схід. Що він тільки натерпівся!...Буча, Ірпінь, Гостомель-міста герої, у яких рашисти вчинили геноцид. Вони катували, гвалтували, вбивали, вони нищили нас-українців. Нелюди прийшли не лише захопити території,вони прийшли знищити українську націю, культуру, мову, історію, традиції.

Жертвами рашистів стали діти, жінки, чоловіки, літні люди та навіть тварини. “Їм було без різниці, кого вбивати”,-з розмови із жителькою Бучі.

Земля вкрилася трупами. Це не страшний сон, це не фільм жахів, це реалії в Україні. Про це треба кричати, щоб бути почутими, щоб світ побачив і почув правду! Руки нелюдів по лікті в крові,цю кров ніщо не змиє,вона назавжди лишиться слідом на всьому роді! Кожний раз я з великим болем згадую ці страшні події, які назавжди залишаться в моїх спогадах.

Як би мені не було боляче, я не хочу забувати про це, я хочу пам’ятати ціну свободи, і хочу, щоб кожний знав її.

Яка для мене ціна свободи? На жаль, вона немає валюти. Свобода-це ряди знамен, що майорять на кладовищах, це сиві матері,які втратили найдорожче-своїх дітей, це крики малечі, які боролися з останньою надією на життя у лікарні, це “зниклі безвісти” у боях, це розпач, зневіра і біль для кожного. За нашу свободу віддавали і віддають своє життя найкращі. Уже майже три роки наша країна щодня потерпає від обстрілів,щодня лунає сирена,щодня когось везуть "на щиті" додому, щодня гине мирне населення. Жити під час війни- це боятися грому чи просто звуків, що хоча б трохи нагадують вибухи.Я вдячна всім захисникам, які боронять нас "там",щоб ми могли жити "тут" і навчатися,щоб довести всім,що українці-унікальна нація,яка все подолає.

З початку війни моя сім’я активно допомагає військовим. Я вважаю, що кожний громадянин нашої країни повинен допомагти наблизити перемогу.

Адже допомога може бути різна: продукти, одяг, пальне, зброя, військове приладдя, молитви тощо. Кожний в силі допомогти країні, але по-своєму. Коли люди об’єднаються, тоді ми будемо непереможні .Разом ми-сила. 

Я пам’ятаю дуже багато ВПО. Це зовсім чужі нам люди, але чомусь вони стали дуже рідними. У нашому селі багато людей відгукнулося їм на допомогу. Хтось надав житло, а хтось одяг,хтось продукти. Адже це люди, які покинули все і поїхали, щоб врятувати життя. Тому не допомогти їм було б соромно і неправильно. 

Війна змусила цінувати мову. З початку війни я повністю відмовилась від російськомовних пісень і засуджую тих, хто ще досі симпатизує артистам, які стверджують, що вони:” не в політиці”. Не можу зрозуміти,як українці не знають рідної мови і розмовляють російською? Для мене це дивно! Мова-це наша ідентичність, код нації. Наша солов’їна пережила дуже багато заборон, утисків, але сьогодні вільно лунає по світу. Після повномасштабного вторгнення більшість почала говорити українською і це ,як на мене, найкраще усвідомлення.  

Сьогодні у кожної родини, сім’ї є хтось, хто захищає нас на фронті. Хтось назавжди віддав своє життя, хтось мучиться в нестерпних муках у рашистському полоні,а хтось назавжди залишиться у статусі “зниклий безвісти”.

Цей статус торкнувся і нашої родини.” “Латиша” немає “,- почули ми від його побратимів. Дядько Андрій назавжди залишиться мужнім воїном, нашим героєм, як інші захисники і захисниці нашої країни. 

Я вірю, що перемога настане. У нас буде вільна, незалежна країна. Ми все зможемо відбудувати, відновити, але ми ніколи не повернемо тисячі життів, які забрала ця війна. Герої не вмирають, вони вічно живуть у наших серцях. Ми, молоде покоління, маємо завжди пам’ятати ціну свободи, берегти у серцях вогонь незламності та патріотизму, бо ми-майбутнє нашої країни, ми- “діти війни”, які на серці мають слід війни, болю, страждань. 

Народе, не забудь ціну свободи, 
Бо чи українці ми тоді? 
Розкажи ті епізоди, 
Щоб пам’ятали про це діти твої. 
Розкажи світові про війну, 
Про втрату важку, 
Розкажи про Україну- 
Нашу країну єдину.  
Зупиніть це кровопролиття, 
Досить обірваного життя.