Тетяна Лісовенко 
майстер виробничого навчання
ДПТНЗ «Сумське ВПУ будівництва і дизайну»

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Я - одинока мама з прикордонного міста Суми, яка виховує доньку 14 років. Що спільного має моя історія з історіями інших українців? 

Чи жила я щасливо до війни? Як всі: працювала на улюбленій роботі, любила подорожувати з донечкою. Об'їздили всю Україну, навіть встигли відпочити за кордоном. 

Та все змінилося одного похмурого лютневого ранку. «Чи відоме мені почуття страху? Чи боляче втрачати? Чи здавлює груди невідомість?» - такі  питання роїлися в моїй голові перед тим, як я бралася декілька разів до написання цього есе. Що особливого у моїх 1000 днях війни? Запліснявілі, переповнені сполоханими людьми підвали, вискакування серця з грудей від гучних вибухів, нелюдський страх за життя донечки,  втеча з міста під покрів рідні до села, довготривале  стояння в чергах морозними ранками за готівкою до банкоматів, ліками, харчами, смерть близьких і рідних, розлучення з ріднею і студентською подругою, що знайшли сховок за кордоном, переживання за брата, що пішов, як і більшість  чоловіків, охороняти наш мирний сон? Такі і навіть болючіші історії пережила більшість з українців. І ось на мене наче найшло прозріння! Не потрібні сльози, їх  наплакано вже ріки! Ось вона - справжня життєва історія.

"Горобчику, що ти робиш?" - такими банальними словами починається кожний відеоролик у тіктоці на каналі "Село і люди",  який має більше дев’яноста тисяч підписників. Багатьох переглядачів дратують ці слова, бо вони не розуміють справжнього їхнього призначення. Яка ж мета цього незаморочливого початку висвітлення буднів тендітної сільської молодої жіночки?

Ця історія  почалася у мирні часи. Новостворена родина покинула шумний мегаполіс і вирішила побудувати будинок, посадити дерева, народити синів у тихому сільському куточку. І все складалося добре.

Ось вже вишикувалися вряд молоді саджанці найрізноманітніших порід дерев у майбутньому пишному саду. Старенька хата переплановується. Дякувати Богові, чоловік у Горобчика - на всі руки майстер: робота аж кипить у його руках. Плани на майбутнє вирують у головах молодого подружжя. Ось вже облаштований хлів, у якому гамірливо хрюкатимуть кабасики. А там почне розвиватися свій сало-м'ясний бізнес. Дітлахи ходитимуть до школи, будуть зростати розумними і успішними.

Та звідкіля не візьмись з'явилася темна хмара, затьмарила безтурботне сонечко. Звідусіль налетіло зле чорне вороння, яке хотіло вирвати пір'ячко в Горобчика, зламати його тендітні крильця. Чоловік відразу покинув усі мрії і недороблені справи, бо потрібно було захищати своє родинне гніздечко.

І залишилася Горобчик з трьома маленькими горобенятками. Але вона не заховалася злякано і безпорадно під стріху хоч і недобудованого, але затишного обійстя. 

Де взялися ті сили, що давало наснагу не падати духом? Ось вона вже за кермом трактора зорює город, щоб засіяти, щоб врожай був. Впоралася із складними механізмами перемелювання кормів для кабасиків. Уміє і нагодувати цю хрюкотливу компанію і сміливо зробити щеплення верескунам від різних хвороб. А дрова нарубати бензопилою - то взагалі простіше-простого. І обійстя приводить до ладу. Поклеїти шпалери, щоб дітлахам було комфортно, - на раз. А ще потрібно кабасика зарізати, обробити, сало-м'ясо закрутити в баночки, щоб воїнам-захисникам передати. До школи далеченько - не біда. Мрія про розумне покоління має обов'язково здійснитися! То ж мама сідає за кермо, і сизими ранками мчить маленьке авто з допитливими хлопчаками у Країну Знань. 

Тепер вам зрозуміла мета запитання оператора? Що робить Горобчик у такий нелегкий час? Це саме той приклад, що возвеличує наших жінок, які не виїхали з країни, стали надійним тилом для чоловіків, не виживають, а живуть - заради  майбутнього, заради мирного майбутнього.

Ось що спільного в наших історіях. Ми всі: я, моя донечка, Горобчик, згорьована мати, - усі українці бажають мирного життя. І ми будемо робити для цього все можливе і неможливе допоки у наших жилах струменить кров!