Крупиця Сюзанна, 11 клас, Одеський ліцей №1 імені А. П. Бистріної

Вчитель, що надихнув на написання есе — Балдіна Антоніна Борисівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Вважаю, пʼята ранку двадцять четвертого лютого була схожою у українців, які засинали двадцять третього у любій Україні. Я також прокинулась від гучних звуків і стала гадати, що це могло бути. На мить усе зупинилось, і свідомість намагалась боротися з реальністю. Президент Зеленський підтвердив інформацію про початок війни.

В цей день всією родиною збирали тривожні рюкзаки. Я і мама побігли купувати ліки. Коли ми розраховувались в аптеці, пролунав вибух, і вперше я відчула, як трясеться земля у мене під ногами. Кожен день ми спостерігали, як наші сусіди виїжджали.

В один день моя бабуся зібрала родину і сказала, що зараз ми повинні їхати з України, бо мета батьків — зберегти своїх нащадків. Але бабуся не поїхала з нами через свою хвору сестру. Мама сказала, що ми їдемо на один місяць. Так згодом всі українці розповідали, що планували через місяць повернутися.

Запамʼяталось, як у Варшаві на залізничному вокзалі місцеві нахабно знімали на відео знедолених українських біженців, а інші місцеві жіночки безкоштовно годували та надавали укриття українцям.

До Польщі ми їхали, щоб погостювати у подруги сімʼї, але вона не вийшла на звʼязок. Я зрозуміла, що всі люди дуже різні. Ми бачили, як родина українців везла у клітках сімʼю голих щурів, дбайливо зігріваючи їх ковдрочками від холоду, а інші люди, втікаючи з рідної країни, навіть не випустили домашніх тваринок з квартири, прирікши їх на погибель.

Далі ми вирушили до Німеччини. Після оформлення документів у таборі, ми зустрілись із літнім німцем, який запропонував нам житло.

Ми жили у мальовничому німецькому містечку. Як там співають пташки — ніби хор найталановитіших співаків безперервно видає чудові мелодії! Містяни уважно ставляться до порядку і чистоти.

У Німеччині ми стикнулися з дивними речами: розподіл сміття, економія енергоресурсів, життя без надлишків, високоякісні харчові продукти, технологічність тяжких процесів поряд з паперовим листуванням, обовʼязковими записами на зустріч з будь-якими державними представниками і лікарями, час очікування яких міг сягати навіть рік. Незважаючи на бюрократію, Німеччина надає тимчасовий притулок всім, хто звернувся.

Мій досвід у німецькій гімназії я почала в інтеграційному класі, де були діти різних вікових груп і більшість з України, а потім в німецькому. Вчителька попросила мене бути наставником учнів, яким тяжко давалась німецька мова, бо я вчила німецьку в Україні.

Деякі німецькі вчителі під час контрольної виводили в окрему кімнату саме мене з-поміж учнів німецького класу, забирали телефон, залишали там на самоті і замикали зовні. В такій кімнаті не було вікон і годинника. Як гарно, що в мене немає клаустрофобії, однак писати контрольну, не розраховуючи часу — це було випробуванням, та, мабуть, ще і небезпечно.

В Німеччині багато хто розуміє російську мову, бо у школах вивчають її та чимало учнів мають російське коріння. Більшість з них вибрали нейтралітет по відношенню до українців.

Трагедії в Бучі, Ірпені, Харкові, Херсоні та у інших наших містах, де ворог знущається з мирного населення і рівняє їх із землею, залишаються болючою раною у наших серцях.

В Німеччині ми допомагали волонтерам відправляти гуманітарну допомогу у постраждалі райони. Ми з родиною регулярно брали участь у мітингах на підтримку України, де розповідали по гучномовцю, що кожен день в Україні відбуваються жахливі злочини з боку російської федерації, співали українські пісні та читали вірші, знайомлячи всіх перехожих із нашою чудовою культурою.

Коли моя бабуся захворіла, ми повернулися додому. В нашій родині трапилися тяжкі дні і втрати. Це було важко, але я була вдома, в Україні і, як кажуть, вдома й стіни допомагають.

Ми, українці, як ніколи, обʼєднані своєю національною унікальністю і стали незламним народом!