Бочкай Анна, 10 клас, Славутський ліцей Славутської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Самковський Микола Павлович

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів війни... Як страшно це звучить... Кожен із цих днів був випробуванням на міцність, кожен залишив свій слід у моєму серці. Це історія не лише про війну, яка вирує на території нашої країни, але й про мою внутрішню війну з шоком, страхом та болем.

Мій шлях почався з того, що я, як і багато інших людей, була змушена покинути свою домівку і шукати прихисток за кордоном.

Перші дні після вторгнення росії на територію України були надзвичайно складними. Розпач, страх, невизначеність… Було дуже важко покидати тата одного, адже він не виїзний, було важко покидати свою Батьківщину. Тоді ми ще не знали, куди занесе нас доля. Приїхавши в Німеччину, ми ледь не потрапили в табір для біженців. Але пощастило: ми зустріли Маріон. Вона була знайомою нашої далекої родички і протягла нам руку допомоги, якої ми так потребували в той момент. Вона не просто надала нам прихисток на перші три місяці, але й допомогла винайняти квартиру, у якій ми проживали цілий рік.

Без її підтримки наше життя у Німеччині було б набагато складніше. Маріон допомагала нам усім, починаючи від реєстрації в школі, закінчуючи походами в лікарню.

Якось під час розмови Маріон дізналася, що я люблю малювати, і на Пасху подарувала мені сертифікат на уроки малювання. Завдяки цим урокам я могла відволіктись від усього  поганого. Тримаючи пензель у руках, я забувала про всі негаразди, про біль та страх війни. Але навіть у Німеччині не все було так просто. Я потрапила до інтеграційного класу, де з нуля почала вивчати німецьку мову. Було важко вчитися, але ще важче – пристосуватися до нового оточення.

Школа, де я навчалася, багатонаціональна, там багато болгар, турків, арабів та інших національностей. На жаль, деякі з них мали проросійські погляди, і це призводило до конфліктів.

Однак найбільше мене здивувало ставлення деяких українців, які начебто не помічали війни. Вони спілкувалися російською, слухали російську музику, святкувати під пісні країни-окупанта, яка знищує не тільки наші домівки, а й наші життя. Тоді це стало ударом для мене. Я відчула, що втрачаю віру в людей. Бо для мене мова – це не просто засіб спілкування, це частина моєї ідентичності, мій звʼзок із Батьківщиною, яка щодня бореться за виживання. 

Булінг через мову став частиною мого життя за кордоном.

Але це навчило мене відстоювати свою думку за будь-яких обставин, захищати те, у що вірю. Завдяки цьому я усвідомила, що навіть серед своїх можуть бути ті, хто не поділяє моїх поглядів і цінностей. Це був один із найскладніших уроків, які я засвоїла за своє життя.

А далі була така очікувана дорога додому, обійми з татусем та дідусеві сльози. І ось я вдома, ходжу до рідної школи, спілкуюся з друзями. Але чи щаслива я? На жаль, ні, адже триває війна…

Тисяча днів війни... Тисяча діб боротьби за виживання, за свободу, за ідентичність. Мій шлях був складний, але не такий, як у наших військових, які борються за наше майбуття.  Мій обов’язок, як і кожного українця, допомагати їм у цій боротьбі. Так, я не багато можу, але плету маскувальні сіті, роблю окопні свічки, допомагаю волонтерам. Я ніколи не здамся.  Мій шлях ще не закінчився, але я готова пройти його до кінця. Тисяча днів війни - це тисяча днів пошуку себе, боротьби зі страхом і невизначеністю. Ці тисяча днів зробили мете тією, ким я є сьогодні. А сьогодні я впевнена, що попереду – світло.