Сандулова Віталіна, 10 клас, П'яновицький заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів

Вчитель, що надихнув на написання есе - Андриц Галина Михайлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Все почалося двадцять четвертого лютого. Вечір нічого не передбачав, все було як завжди, але ранок змінив усе. Я прокинулась від слів мами: «Доню, почалась війна». Я відчувала нерозуміння і страх,  не знала чи потрібно йти до школи і чекала хоч якогось повідомлення. Невдовзі прийшла інформація в групі класу, щоб залишатися вдома.

Всім моїм однокласникам було страшно, ми ділились своїми переживаннями в групі в вайбері, підтримували один одного.

За вікном було чути, як вертольоти кудись направляються, від кожного звуку у мені йшли мурашки по тілу, далеко над Калиновом було видно вибухи. Невдовзі приїхав з Самбору мій двоюрідний брат Назар разом з тіткою Марією, які були наляканими і вирішили залишитися в нас, тому що, вважали ,що в селі  безпечніше і разом нам буде набагато простіше. Моя сімʼя з моєю мамою вирішила, що тут небезпечно і краще вивести мене з братом Назаром закордон, але в перші дні війни дуже велика черга на кордоні з Польщею і велика кількість людей хотіли виїхати, тому наші плани змінилися і вони вирішили чекати, допоки ситуація на кордоні не зміниться. Вона невдовзі змінилась і ми вирушили до моєї тітки Наталі. 

В Польщі не все сильно все відрізнялося, але все було таким чужим і нерідним.

Через тиждень, нас з моїм братом записали в Тарнобжегу в школу «підставову» №4 імені М.Коперника. В школі ми не все розуміли, але з розумінням мови нам допомагала наша сестра Вікторія яка народилася в Польщі в Тарнобжегу. Вона старалась мені і моєму брату Назару все перекладати, щоб ми все розуміли. Діти в класі не звертали на нас уваги, але вчителька з польської хоч і не розуміла нас, але з всіх сил старалась нам допомогти, щоб ми адаптувалися в школі. Нам давала  позакласні уроки  польської  мови. З часом ми почали її розуміти і спілкувати з вчителькою на польській мові.

Минав час, прийшов Великдень, все було зовсім не так як вдома.

Минуло п'ять місяців, ми повернулись додому. За цей час я побачила багато чого нового, але  не зрівняти з моїм домом .Кордон, Україна, рідний дім. Все було рідне, і тоді я зрозуміла, що це не сон і я справді вдома. Але все було зовсім не так. Багато знайомих виїхало. Час пливе, минуло більше двох років, а кінця війни не видно, і кожен з нас наближає її по своєму. В нашій школі ми проводимо різні благодійні заходи і ярмарки, тому в серці є надія і віра в перемогу!