Пісковець Дар’я Сергіївна, 19 років, студентка Київського професійного коледжу з посиленою військовою та фізичною підготовкою (КПК ПВФП), група ФМБ-2, м. Київ

Вчителька, що надихнула на написання - Коршак Жанна Борисівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Привіт всім читачам мого мисленнєвого потоку. Мене звати Дар'я і я хочу розповісти Вам свою історію. Тож почнімо.

До початку подій, про які йтиметься далі, я мирно жила собі так як і всі інші. Але, як модно зараз говорити, - щось пішло не так…

Всім відомо, що 24 лютого ворог розгорнув повномасштабну, жорстоку, нелюдську війну. Ніхто не міг передбачити, що в 21 столітті може бути війна та ще й у нашій країні.

І моєї сім’ї не оминуло це пекло. За тиждень до страшного початку зателефонувала мама і сказала, щоб ми зібрали так звану тривожну валізу. Вже тоді ходили чутки, що потрібно готуватися до найгіршого. Тоді я ще не розуміла, навіщо. Ще 23 лютого все було чудово. Як завжди спокійно всі лягли спати. І ось почалося найстрашніше, як я думала на той момент. Але ні… Але про це трошки згодом. Привіт всім читачам мого мисленнєвого потоку. Мене звати Дар'я і я хочу розповісти Вам свою історію. Тож почнімо.

До початку подій, про які йтиметься далі, я мирно жила собі так як і всі інші. Але, як модно зараз говорити, - щось пішло не так…

Всім відомо, що 24 лютого ворог розгорнув повномасштабну, жорстоку, нелюдську війну. О 06 ранку 24 лютого нам зателефонувала мама мого хлопця і сказала, що у них в селі дуже чутно вибухи, що були в Іванкові. Якось одразу я це не взяла до уваги. А ось коли вже через хвилин 10-15 зателефонував мій тато і почав казати: "Алло, швидко підіймайтесь та збирайте речі, їдьте до мене на станцію метро Героїв Дніпра. Війна почалась!" Я в паніці починаю збирати речі, а в мозку відбиває все одне: "Війна?! Як це можливо?!" Коли почала взуватися, у мене відірвався шнурок від чобіт. Плачу, нервую, але все ж таки зібрались і виїхали разом з хлопцем. Коли ми вже приїхали на станцію, побачили, що люди потроху починають збиратися в метро. Дорога до села була довгою: з одного боку - черги на заправки, а з іншого - черги на виїзд з Києва. Спочатку заїхали додому до мого хлопця, де він мусив залишитися зі своєю родиною. Мені страшенно не хотілося його відпускати, хотіла, щоб він був зі мною, але ж розуміла, що він потрібен своїй сім’ї. Його село знаходиться в 12 кілометрах від нашого. Моє село міського типу, напевно, всім вже стало відомим. Це - Бородянка. Ми з татом приїхали додому, потім приїхала сестра зі своїм чоловіком та його братом. Їхня бабуся теж була з ними. Поки наварили їсти та виконали хатні справи, настала ніч. Ми лягли спати. А вже вранці почалося страшне. З одного боку - вибухи в Іванкові, з іншого - в Гостомелі, проте в Бородянці того дня було тихо. Я не пам'ятаю точно, коли саме заїхали ці страшні люди до нас (чи 25 чи 26 лютого), але гарно пам'ятаю, що вночі, коли вже всі лягли спати, їхали їхні колони, і я побачила їх у вікно. Наступні всі дні було неспокійно. Ми сиділи у погребі весь час, додому ходили тільки їжу варити.

Чи не найбільшим жахіттям було те, що я не могла зв'язатися зі своєю коханою людиною, бо на той момент їхнє село було вже під окупацією орків.

Я страшенно переживала, із собою в погреб я взяла іграшку, яку мені подарував мій хлопець. Назвала її на честь нього - Богдан. Одного разу у мене стався нервовий зрив, коли я не могла знайти цю іграшку. Я у своєї мами тоді питала: " Мамо, де мій Богдан, де мій Богдан? " І так повторювала декілька разів, а мама відповідала: "Він у себе вдома". Та я невпинно продовжувала повторювати: "Де він ?" Лише згодом мама зрозуміла, що я - про іграшку. Вона мене просила, щоб я не нервувала, і пообіцяла знайти Богдана. Коли іграшка зрештою знайшла у нас в ногах, я зітхнула з полегшенням. Мій хлопець мені телефонував нечасто, бо йому доводилося залазити на горище, щоб уловити зв'язок і зателефонувати. Чути його було дуже погано але єдина думка, що я чую його голос, для мене було, як заспокійливе. 27-го числа, за будинків десять від нашого, стався потужний вибух. Це був перший вибух, який я пам'ятаю, там загинула ціла сім'я. Увечері цього ж дня ми з сестрою благали батьків не йти ночувати до будинку, але все ж таки вирішили піти. А вже ранком 28-го нас збудив татко і наказав, щоб ми спускалися до погреба, бо було чутно, як їдуть колони. Цього моменту наш кіт зайшов до хати поїсти, тато виніс його їжу на вулицю і поставив біля будинку.

А через хвилин 5, коли ми вибігли з будинку і спустилися до погреба, почули надто потужний вибух. Гадали, що десь в сусідній будинок попало. Але коли все стихло і ми вийшли, був шок і сльози у всіх. Влучило саме в наш будинок...

Кота контузило і його не було видно ніде. Та й наша собака, коли від вибуху розчинило ворота, дуже злякалася і втекла. Ці тварини були членами сім'ї. Якось навіть собаку спускали в погреб, але розуміли: щоразу її спускати і діставати звідти дуже важко, адже вона у нас немаленька дівчинка, десь 60 кг. Тому вона сиділа в гаражі, де знаходився погреб. Вона себе дуже тихо поводила і нас не здавала .

Всі ночі та дні ми проводили тільки в гаражі та погребі, на вулицю не виходили, бо стояли ворожі колони, до того ж в ці дні йшов сніг і, щоб не залишати сліди, ми сиділи всередині.

Через кілька днів після того, як влучило в наш будинок, ми почули, що хтось почав смикати за двері гаража. В той момент було дуже страшно. Я весь час тримала маму за руку і зверталася до Бога за допомогою.

Різні думки метушилися у голові. За кілька годин, коли стихло, ми вийшли й помітили, що дверцята наших авто були повідчиняні, а деякі речі забрані. Щоденно життя було наповнено страхом. Нас було 7 чоловік у погребі, їжі було обмаль. 2 березня, коли скинули авіабомби на багатоповерхівки в центрі Бородянки, нам зателефонував брат тата і сказав, що виїжджатиме подалі з цього пекла, і закликав нас теж їхати. Ми довго, якщо так можна сказати, збиралися з думками і все ж таки вирішили їхати. Тим часом, як тільки вилазили з погреба і чули, як щось їде, знову ховалися назад. А потім, коли виявився слушний момент, ми виїхали. Я молилася Богу постійно, була істерика. Коли ми їхали, навіть не дивилася на дорогу, які там жахіття коїлися. Попереду нас їхало дві машини, які чомусь раптом, вже доволі далеченько від’їхавши від Бородянки, почали звертати на узбіччя. Коли побачили, що їде танк, серце затихло на хвилю. Але це був НАШ. Те відчуття, коли ти бачиш український прапор, - незабутнє. І вже тоді можна було видихнути з полегшенням.

Перебуваючи вже у більш безпечному місці, тато почав кричати від болю за втратою. Адже наш будинок, який ми побудували власноруч, цеглинка до цеглинки, було зруйновано. Тато через таке лихо взагалі заїкався кілька днів.

У безпечну місці мені було неспокійно, бо я розуміла, що там, в окупації, залишився мій коханий. Я йому пробувала телефонувати, писала, що ми виїхали, та просила, щоб він зі своєю родиною теж якось пробував виїхали. Але зв'язку не було. Як зараз пам'ятаю: коли він мені зателефонував та сказав, що старатиметься виїхати до мене, що ми ще сходимо в кіно, будемо гуляти, я плакала і вірила, що так все й буде. Кілька днів він взагалі не міг мені телефонувати і я вже не знала, що й думати. А коли він мені подзвонив і сказав, що їде до мене, я вже не могла його дочекатися і думала, коли ж це станеться. Найцікавіше, що це сталося 8 березня. Не могло бути найкращого подарунку на жіночий день, аніж те, що він - поряд, він - зі мною. Коли Богдан приїхав, розповідав, що після їхнього від’їзду замінували дорогу, а в селі залишилася його родина, друзі. Довго з ними не було зв'язку. А 1 квітня, коли звільнили Київську область, нарешті зателефонувала його мама та привітала сина з днем народження. Не можна словами передати, що ми всі відчували в той момент. Тільки дякували Богові, що з ними і з нами все гаразд. Потім почали сусіди телефонувати. Говорили, що кіт повернувся і собака теж вдома. А коли дозволили вже повертатися до Бородянки, ми одразу ж вирушили додому. Після цих ситуацій я розумію, що без підтримки з боку моїх найкращих друзів, родини, коханої людини, я б не впоралась. Я почала цінувати кожну хвилину свого життя. Моя родина так само. Зараз життя налагоджується потроху. Відновлювати будинок почали, звичайно ж, своїми силами, бо щось не дуже хоче влада допомагати. Хочеться всі пережиті страхи забути, як страшний сон! Але ці спогади закарбувалися в моєму мозку назавжди.

Ви питали, що для мене мир? Мир - це коли перестануть знищувати наш народ. Коли наші герої повернуться додому цілі та здорові. Це довгоочікувані слова: "Ми перемогли ". Це коли буде мирне небо над головою . Все буде Україна.