Поляков Дмитро, 17 років, учень 11-А класу КЗ “Технічний ліцей імені Анатолія Лигуна” Кам’янської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе: Волошина Ірина Володимирівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

До війни я мав звичне життя: ходив до школи, займався в позашкільних гуртках, гуляв із друзями – я часто їх згадую попри те, що ми з ними навряд чи ще побачимось.

У перший день війни я не відразу зрозумів, що сталося. Батько розбудив мене рано-вранці, і ми почали збирати “тривожну валізу”: документи, гроші, важливі речі. Тоді я сподівався, що нам не доведеться це забирати з собою та кудись їхати. З початком війни я перестав ходити до школи та відвідувати секції, адже майже всі громадські місця припинили своє функціонування. Єдиним моїм заняттям стало відслідковування новин. Я цілими днями сидів за комп’ютером, стежачи за просуванням лінії фронту вглиб України, особливо на південному напрямку. Я вірив, що до Енергодара не дійде війна, але всі сподівання розсіялись, коли окупанти зайняли Василівку. Енергодар було оточено, і захоплення терористами ЗАЕС було питанням часу.

Я дуже запам’ятав день, коли російські війська заходили в Енергодар. Саме я з батьком був на в’їзді до міста. Там зібралися небайдужі громадяни для того, щоб не пустити окупантів далі, але було вже запізно. З місця, де я знаходився, не було добре видно в’їзний блокпост – його закривав ліс. Я не бачив усієї картини бойових дій, але було добре чутно звуки, за якими неважко було зрозуміти, що відбувається. Російський танк відкрив вогонь по спорудах, які блокували дорогу. Повз мене пролетів автомобіль з українськими бійцями, які висадились на блокпості. Автоматними чергами вони намагались зупинити просунення бойових машин, але все було марно. Наді мною пролетіло декілька танкових снарядів. Ми вирішили забиратися звідти. Бої йшли до ранку наступного дня. На вулиці було чутно вибухи. Увесь цей час ми з сім’єю ховалися від снарядів удома в коридорі.

Наступного дня Енергодар та атомна станція були повністю під контролем рашистів. З того часу життя в місті почало змінюватися стрімко, і не на краще.

На полицях магазинів ставало все менше товарів, а ті, що залишились, швидко дорожчали. Доводилося годинами стояти в чергах, аби купити життєво важливі товари: тоді я дізнався, що таке дефіцит. Окрім того, пересуватися вулицями міста стало небезпечно: окупанти викрадали людей та автомобілі. Час від часу в місті відбувалися мітинги за участю проукраїнськи налаштованих громадян, ми з сім’єю були учасниками майже всіх демонстрацій. Росіяни розганяли людей, стріляючи в повітря та використовуючи сльозогінний газ: тоді я дізнався, яка ціна свободи слова.

Знаходитися в Енергодарі надалі ставало все небезпечніше, тому батьки ухвалили рішення про евакуацію з міста. Ми переїхали до Кам’янського, спочатку оселилися в бабусі з дідусем. Я покинув свою школу в Енергодарі та вступив до ліцею в Кам’янському. Незважаючи на те, що я раніше бував у цьому місті, мені було складно звикнути до нового місця, але все ж таки зараз відчуваю себе цілком у безпеці й трохи вже звик.

Батько був вимушений повернутися назад до Енергодара, бо не міг покинути свою роботу, адже відчував відповідальність за колег і безпеку в роботі ЗАЕС, а ми з мамою та сестрою переїхали від бабусі до іншої квартири, де зараз і живемо.

У перші місяці після переїзду сім’я була в досить скрутному становищі, і тільки завдяки гуманітарній допомозі не мали проблем з харчуванням. Тепер у нашої сім’ї все непогано (якщо так можна сказати про все, що відбувається навколо). Я намагаюся продовжувати жити як зазвичай і не звертати особливої уваги на війну, але це не завжди виходить, тому мрію, щоб вона якнайшвидше закінчилась. Я сподіваюся, що незабаром настане мир. Час, коли більше не лунатиме сигнал повітряної тривоги; час, коли комендантська година – просто абстрактне поняття, а не сучасні реалії; час, коли в інформаційному просторі немає жодної новини з фронту, жодного ракетного удару, жодної загибелі українського захисника або мирного громадянина… І коли тато буде поруч із нами…