Грибань Алла Володимирівна, учителька початкових класів, Академічний ліцей «Європейський» Лубенської міської ради, Полтавська область

"1000 днів війни. Мій шлях"

Чи швидко проходить життя? В умовах війни воно летить. Але недарма кажуть: «Все, що нас не вбиває, робить лише сильнішими»…

1000 днів цинічної війни в Україні все більше спонукають до роздумів: чи правильно свого часу я обрала професію вчителя початкових класів? Вважаю, що бути педагогом — це покликання, мистецтво, яке має розвиватися впродовж життя, незалежно від усіх випробувань долі.

Ви погоджуєтеся, що роль першого вчителя в становленні кожної дитини — неоціненна? Навчати, формувати особистість, бути прикладом для наслідування — риси багатьох фанатично відданих своїй справі педагогів, які в умовах російсько-української війни ведуть невтомну боротьбу за майбутнє маленьких українців і віддають свої серця дітям.

Щоб учителю довіряли молодші школярі, душа його повинна бути широкою та відкритою, розум — ясним і проникливим, а серце — великим і люблячим.

Чи відповідала я сорок років педагогічної діяльності цим критеріям? Спробую відтворити свій життєвий шлях. Адже «Хто не знає свого минулого, той не вартий майбутнього, хто не відає про славу своїх предків, той сам не вартий пошани». Цей безсмертний вислів М. Т. Рильського для мене має глибокий зміст.

Згадалося, як матуся, дитина війни 1941–1945 років, розповідала про мою бабусю — вчительку, яка на початку Другої світової війни згоріла живцем від рук фашистських окупантів, а неня потрапила до сиротинця… Можливо, мені судилося продовжити справу бабусі?

Спливають у думках яскраві образи моїх педагогів: Лугової Людмили Василівни, першої вчительки, Ніканорової Надії Степанівни, класного керівника, Бойко Раїси Антонівни, учительки української мови та літератури, Ткаченка Володимира Івановича, директора школи, учителя математики, Бови Лідії Олексіївни, організатора з позакласної роботи. Пригадую 1984 рік, коли закінчила Лубенську середню школу №6.

Пам’ятаю свій перший урок у початковій школі, який проводила ще десятикласницею. Мені доручили замінити вчительку, яка захворіла…

Становлення молодої педагогині відбулося в Лубенській школі №2. До ганебного вторгнення рашистських окупантів у лютому 2022 року в трудовій книжці був єдиний запис — про прийняття на роботу. Школа стала другою домівкою.

Мій головний доробок на педагогічній ниві — постійний саморозвиток і прагнення досягти майстерності, щоб учителі, які вірили в мої здібності, бачили: їхня праця має продовження. Ще до реформ в освіті мене зацікавила педагогіка партнерства — коли батьки, учителі, учні разом дбають про результат: самореалізацію дитини. Щаслива, коли учні та їхні батьки дякують не лише за знання, а й за людяність.

У 2000 році за інноваційну діяльність отримала нагрудний знак «Відмінник освіти України». У 2004-му стала лауреаткою обласного етапу Всеукраїнського конкурсу «Учитель року».

Показовий урок у Полтаві транслювали по телебаченню. Завдяки заслуженому вчителю України Володимиру Дем’янцю, з 2007 року я працювала заступником директора. Ми творили разом: проєкти, методичні знахідки, популяризація досвіду, конкурси, семінари, уроки… Я опублікувала книгу про роботу вчителів початкових класів.

У 2019 році за впровадження концепції «Нова українська школа» отримала нагрудний знак «Василь Сухомлинський».

І тут — війна. Початок воєнної агресії рф змінив моє життя. Нова директорка попередила про скорочення. У травні 2022 року — важкий ювілей. У День Незалежності — офіційне скорочення. Матуся, яка не пережила нової війни, залишила мене. Всередині щось обірвалося. Але я — як птах Фенікс — згоріла, та відродилася знову.

З 2023 року я працюю в ліцеї «Європейський». Саме в школі, яка мене виховала. Нові колеги, випускники рідної школи, нагадали мені мирне дитинство. Я — серед людей, які не дали мені вигоріти. Я працюю з третьокласниками — дітьми війни. Вони чують сирени, і це — їхня буденність. Що вони розповідатимуть нащадкам?..

Але я вірю: я допоможу їм зберегти віру в добро, у завтрашній день, у Перемогу. Я продовжую виконувати свою місію. Поки б’ється серце — я вчитиму й плекатиму особистостей, які змінять світ.

Нещодавно прочитала слова педагога Віктора Громового:
«Щоб нарешті стати самодостатнім професіоналом, потрібно відновити суверенітет своєї особистості — право власності на самого себе».
Я з ним згодна.

Мій життєвий шлях — це покликання душі, генетичний код, який уже 1000 днів війни спонукає боротися з несправедливістю на всіх фронтах.

Переможемо!