Я пенсіонерка. Мені 71 рік. У нас спочатку в Бахмуті нічого не було, не бомбили. Я першого дня і не пам’ятаю. Але були у нас дні, що бомбили військову частину. З 2014 року на околицях міста стояли наші військові, то туди ракети прилітали. Я у себе на дивані підскакувала.

Під час евакуації у Краматорську потрапила під обстріл вокзалу. Але мені здавалось, що це відбувається не зі мною, а це якесь кіно. Відразу був шок і я нічого не усвідомлювала. Бачила поранених. 

Я в цьому місті була перший раз і дуже вдячна волонтерам. Якби не вони, там навіть без нічого люди подавили б один одного. Вони дали команду лягати на землю. Голову ми згадали прикрити, бо був шок, крики. 

Нас зібрали у ДК і перевозили автобусом у Слов’янськ. 

Я приїхала до Полтави і ночувала на вокзалі, бо почалась комендантська година. Полтава – це моя батьківщина, я звідси родом. Тут мені родичі допомогли зняти квартиру. Важко, звичайно, тому що там все втратили. Приїхала я якась неадекватна після побаченого у Краматорську. 

Чоловік мій залишився у Бахмуті охороняти майно, бо дуже сильно мародерять. А тепер взагалі з ним п’ять місяців немає зв’язку. І не знаю, чи він живий, чи ні. 

Як почалась війна, то скупляли все по магазинам. Ми запаслись і медикаментами, і їжею. Тут, звичайно все по новому, все треба купляти заново. Для кухні треба, для ліжка треба. До сих пір докупляю. Хоча там усе в мене залишилось. Я б могла поділитись з іншими. 

Моя невістка зламала руку і ногу. Чоловік її, а мій брат, теж хворий і возити її не може. Тепер я через день до них їжджу, допомагаю попрати, купити їжу, допомогти по господарству. Дуже важко.

Тут, у Полтаві, я дивлюсь, що для деяких людей немає війни. Люди не розуміють і ціни завищують на житло. А пенсія мала. Тут люди не розуміють, що війна. На це важко дивитись. Вдома у мене все було налагоджено.