Ми проживали у Мар’їнці Донецької області. В 2015 році загинув мій зять. Я жила зі старшим онуком. Метрів 400 від нас були ДНР. У нас були пошкодження від бойових дій з самого початку війни. Коли все притихло, ми відремонтували дах і вікна поміняли. 

Був мій день народження - 65 років - у мене були гості. І о десятій вечора почалось бомбардування. У нас почав горіти магазин і кафе. До нас не доходило, бо ми живемо з іншої сторони. Ми заховались і нічого не знали. Потім все стихло. Мар’янку почали бомбити в березні місяці. Після 15 числа деякі люди вже почали виїжджати. Моя подруга-сусідка сиділа до 15 травня там в підвалах, поки їй сказали виїхати. Нам нічого не відомо, що там зараз у Мар’янці. Все розрушено.

У Мар’янці нам три місяці давали гарну допомогу. Я підробляла: велосипедом розвозила хліб людям, які не могли ходити ногами. В мене картопля була, помідори свої, огірки. Я зараз не знаю, що там відбувається, з березня місяця я там не знаходжусь.

Я захворіла на запалення легень, побула в лікарні десять днів, мені крапельниці поставили. Потім сказали виїжджати з лікарні. Син тоді виїхав в Нікопольський район - туди до нього я поїхала разом із внуком. Зустрілись на автовокзалі і поїхали в село Борисівка, а через місяць мене подруга покликала в Кривий Ріг. Вона онкохвора, і я поїхала їй допомагати. 

Зараз знаходжусь в Кривому Розі у подруги, а там, в Мар’янці, все зруйновано. У нас там було три будинки. Дочки будинок зруйнований, мій зруйнований. Все погоріло, все пропало.