Надія Іванівна ховалась від обстрілів у сусідському підвалі разом із родичами. Вона виїхала з Гуляйполя і тепер не знає, чи вціліло її житло від таких щільних бомбардувань

Я мешкала в Гуляйполі Запорізької області. Жила собі мирно у квартирі. Чоловік і син померли. Мені 73 роки. Не думала і не гадала, що таке може статися з нами.

Війна почалася 24 лютого, а 5 березня нас обстріляли. Сирени були, ми ховалися в сусідньому будинку в підвалі. А 5 числа дивом втекли. Біля мене вже була невістка з онуком. Ми думали, що разом перебудемо. У них також квартира в Гуляйполі. 

Прилетів снаряд. Балкон розбило, вікна посипалися кругом. Ми вирішили тікати на околицю Гуляйполя. Думали, що днів через 3-5 днів росіян виженуть – і ми повернемося. Але на околиці теж почався обстріл. 

Я тиждень просиділа в підвалі в сусідів із сестрою і зятем. А в мене хронічний бронхіт, і ноги не ходять, із ціпками пересуваюся. Думала, у тому підвалі й помру. 

Потрібні ліки я з собою взяла в підвал. Там сходинки. Я могла туди тільки спуститися, а вилазила раз на день на чотирьох. У туалет виходила.

Ми там ушістьох сиділи. Була сестра та її чоловік. Вони також пенсіонери. То він мені помагав вибиратися. Було вогко й холодно, ноги мерзли, я дуже застудилася. Досі кашляю. 

А як бігла з дому, то взяла качку. Там ще була й сестра, яка тримала корів. Бігала додому з підвалу і доїла. Варена картопля й молоко – от і все, що в нас було. А потім ту качку спекли… Словом, у нас було що їсти. І дівчата бігали додому по продукти. Ми варили і каші, і макарони. А потім насилу витягли мене з того підвалу. У мене нога колесом, немає хрящової тканини. 

А через тиждень подзвонила невістка із Запоріжжя, потім онук подзвонив із Дніпра. І нас вивезли сюди, в Запоріжжя. Отак ми 13 березня й виїхали з Гуляйполя. Росіяни досі по Гуляйполю гатять. Місто не окуповане, тільки дуже розбите та спалене. Ми тут сидимо і не знаємо, куди будемо повертатися.

Найбільше переживала за внуків. Хлопчик у сьомий клас ще тоді ходив. Як же він боявся! Ми з невісткою не знали, як його заспокоїти. Він трусився, за маму хапався. Тоді вони поїхали потягом у Дніпро до другого мого онука, а мене довезли до Запоріжжя. Невістку в Польщу відправили з малим. Вони й зараз там. 

А тепер сидимо тут і думаємо, як повертатися. Усе ж там залишилося.  Стільки з чоловіком вклали у квартиру! Там вікна розбило. А тепер взагалі не знаємо, чи є там щось, чи немає. Я за два роки ні разу туди не їздила, бо не можу. 

Сидимо, боїмося і ждемо перемоги. Надіємося і віримо. Проклинаємо тих іродів. Віримо і Зеленському, і Залужному, і армії. Дуже жалко солдатів. 

У нас таке було красиве містечко – чисте, охайне, все у квітах. У нас індивідуальне опалення у всіх квартирах, вода, газ. А тепер усе побите й нічого немає. 

Перемоги і миру хочу. Щоб діти поз'їжджалися, щоб усі люди в Гуляйполе з'їхалися. Хочу всіх сусідів бачити й мирно дожити старість. Я оптиміст за характером. Вірю, що все буде добре, що ми повернемося, що онуки будуть живі-здорові. Мрію тільки їх побачити і обійняти, відсвяткувати разом нашу перемогу. Я їм кажу: «Мені так хочеться наварити і напекти того, що я раніше готувала!» Онуки дуже вареники люблять і пиріжки.