Ми з Бахмуту. Довелося виїхати звідти. Зараз ми в Дніпрі, живемо в шелтері. 

Моя дитина досі боїться грози, вона перелякана. Ми дуже боялися вибухів, прильотів. Усе ж траплялося несподівано. Тяжко переживали переїзд, тому що прийшлося все залишати. Ми не знали, куди їхати. Усе сталося спонтанно, бо дитина сильно боялася.

Тоді ще їздили маршрутки-перевізники. Приїхали в Дніпро, а тут уже знайома шукала, де нам можна лишитися. Люди порадили шелтер, де ми і зупинилися. Це як гуртожиток для біженців, тут багато людей із різних міст.

Ми перед цим, коли ще була нагода, скупилися, а потім довелося все залишити та виїхати. Важко звикати. Я влаштувалася на роботу. Мама хворіє, мала операцію. Дитина навчається онлайн у школі, ніяк не може звикнути до чужого міста. Додому дуже хочемо.  

Ми думали, що потім повернемось до тварин. Але не встигли. Тепер навіть не знаємо, де наш собака. У нас і кішка була. Дитина переживає досі. За собакою доглядали сусіди, потім виїхали. Згодом знайомі за нею дивилися, але вони теж виїхали. А потім уже не було зв'язку. 

До війни я працювала, дитина до школи ходила, у нас свій будинок був, ми тільки ремонт зробили, меблі купили. А тепер не можемо звикнути, що від початку потрібно все починати.

Навіть не знаю. Ми думали, що до літа війна закінчиться, але щось ніяк… Вибухи, багато будинків зруйновано, вже й тут страшно. У кожному місті практично таке. Хочеться вже миру. Стільки людей гине!  

Поки що я в стані розгубленості. Не розумію взагалі, що на нас чекає і що робити далі. Сьогодні ми живі, а завтра щось прилетить – і все… Я не розумію, як зараз можна будувати плани. Цілком незрозуміло, де ти опинишся завтра.