Коваленко Єлизавета, 16 років, студентка 1 курсу КЗ “НФПК”ДОР”, м. Нікополь, Дніпропетровська обл.

Вчителька, що надихнула на написання - Канищева Інна Василівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

24 лютого. Звичайний, на перший погляд, день, який українці більше ніколи не забудуть.

Коли мені вперше сказали, що почалася повномасштабна війна, я не зрозуміла. Хотіла продовжити далі збиратися до щколи, бо це був перший день після лікарняного і у моєї найкращої подруги в цей день - День народження. Потім класний керівник написала, що уроки сьогодні онлайн. Перші відблиски усвідомлення потроху почали з’являтися. Почалися довгі суперечки з мамою щодо цієї ситуації, збирання “тривожної валізки” і постійна перевірка новин. Коли з’явилася інформація, що російська армія захопила Нову Каховку і Чорнобильську АЕС, стало дуже страшно. Паніка заполонила моє тіло. Невже все так швидко завершиться поразкою? Мама казала взяти себе в руки та не впадати у відчай, але було дуже складно.

Остаточне усвідомлення прийшло, коли війна дійшла до мого рідного міста. Перші обстріли. Нічого не розуміючи, я заховалася в дальній кут кімнати і просто чекала, коли вибухи припиняться.

Страх. Це все, що я відчувала. Страх і усвідомлення того, що це відбувається тут і зараз, зі мною. Але я точно знала, що не хочу померти.

З цього для світ перестав бути таким, як раніше. Життя моєї родини після 24 лютого кардинально змінилося. З деякими родичами залишилися тільки спільні предки, інші стали набагато ближчими. Ідеалізація “руского міра”, яким займалося старше покоління, не виправдала себе, прокинулася національна свідомість.

На жаль, такою дорогою ціною, але ми стали більше любити і цінувати свою рідну країну, всіляко допомагати їй подолати ворога.

До найбільшого здивування мене призвели українці, їхня любов до Батьківщини, незламність духу, підтримка військових. З початку війни волонтери виконують дуже велику роботу, працюючи майже цілодобово, доставляючи їжу і речі всім нужденним, збираючи гроші на екіпірування і зброю нашим захисникам. Ще мене приголомшило те, наскільки багато в Україні талановитих людей. Безліч патріотичних пісень, малюнків тощо, якими вони допомагають іншим не падати духом. А ще гумор, численні комедійні виступи, меми в Інтернеті — це розряджає обстановку і робить нас сильнішими. Жарти і сміх подовжують життя і допомагають ставитися до всієї ситуації менш депресивно.

Та всі ми жадаємо зараз тільки одного — Миру на нашій рідній землі. Загадуємо це бажання на День народження, в церкві та коли падає зірка. Але що значить Мир? По-перше, це перемога, визволення окупованих територій. По-друге, відновлення міст, пошкоджених внаслідок військових дій, повернення українців, які тікали від війни, додому. Але, на мою думку, найголовніше — Мир в наших душах. Відсутність тривоги, страху, що в будь-яку хвилину може прилетіти ракета в будинок або кожен день може бути останнім, прогулянки без побоювання, що почнеться сирена. Я майже впевнена, що після фактичного закінчення війни ці “звички” залишаться з українцями. Мир в душі — це пережиті наслідки війни, повне відчуття захищеності і стабільності.

Війна — дуже травмуюча подія в житті будь-якої людини. Її наслідки є і будуть великими як для країни, так і для її народу. Найголовніше — не падати духом і вірити в сили наших захисників.