Шпак Юлія, 14 років, учениця 9-го класу Вільнянської гімназії Нивотрудівської ОТГ

Вчитель, що надихнув на написання есе: Рац Олена Іванівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини" 

Кожного року моя родина зустрічає весну з новими сподіваннями і радістю, бо весна несе красу, відродження всього живого і сущого на землі. Та весна цього року прийшла не так, як ми чекали. Не було радості від цвіту квітів, дерев, співу пташок, які повернулися додому з вирію. Все перекреслила війна.

Пам’ятаю, як сьогодні, той страшний день 24 лютого. В кімнату забігла злякана і заплакана мама із страшним словом - війна. Росія на нас напала.

Як? Чому? Як таке може бути? У серці здригнулась надія: а, може, це не правда? Може, здалося? Усвідомлення прийшло з першими вибухами, гуркотом ворожих танків, свистом ракет над нашою рідною Україною.

Здригнулася земля. Як це страшно! Не хотілося вірити, що під нашим небом, нашими ясними зорями літають ворожі літаки, що нашу святу українську землю топчить ворог. Ворог, що називав себе старшим братом. І перший страх змінила лють, та така сильна, що, здається, від неї закипіла кров. І закипів бій. Жорстокий, тяжкий і кривавий.

Для мене і моєї родини цей день ворожого вторгнення став розумінням того, що нашій армії потрібна допомога. І ми допомагаємо чим тільки можемо: грішми, продуктами, словами підтримки.

Війна - це дуже страшно для дорослих людей, а що говорити про дітей. У нас вкрадено дитинство, можливість ходити до школи, спілкуватися з друзями. Ми якось раптом подорослішали.

Моя сім’я проживає у селі. Як і всі жителі села, весною ми повинні посадити город, посіяти хліб, а восени зібрати врожай. І, як співається в пісні: Не в нашому становищі ховатись в бомбосховище.- в полях іде війна за урожай... Горджусь своїми рідними, односельцями, бо вони не злякалися, а захищають рідний край, працюють на перемогу.

Ми дуже шоковані і приголомшені жорстокістю і цинізмом російських вбивць. Саме вбивць, бо воїнами їх не можна назвати. Воїни повинні захищати свою країну, а не вбивати мирних людей на чужій території.

Рашисти знищують наші міста і села, вбивають дітей, жінок, людей похилого віку, грабують все, що бачать і разом з тим кажуть, що вони нас «визволяють». Від кого? Чи ми просили вас про це? Кажуть, що принесли нам мир. У нас був мир, поки ви не прийшли. Криваві вбивці, щоб вам не було добра ні на цьому, ні на тому світі. Вас уже й земля наша не приймає.

На землі, в повітрі і на морі Україна кришить ворогів. Рідні землі, українські зорі Були й будуть тут споконвіків.

Все буде добре у нас. Ми переможемо, бо з нами Бог і правда. Ми віримо нашій армії і нашому президенту.

Відбудуємо зруйноване, побудуємо нове, щасливе життя. Ми, українці, знаємо собі ціну, хоч дуже дорого платимо за свободу. Ми берегтимемо мир, радітимемо кожному світлому, щасливому дню.

Я ще зовсім юна українка і в мене ще все попереду. Для мене мир – то найбільше щастя. Бачити чисте, всіяне зорями небо, усміхнену маму, брата, який повернувся живим. Ось, що для мене мир.