Шевченко Олександра, Одеський ліцей №35, 9-Б

Вчитель, що надихнув на написання есе: Тодорова Світлана Зіновіївна

Війна. Моя історія

Знаю, що багато таких есе розпочнуться з «24 лютого о четвертій ранку», та я не прокинулась із вибухами. Я прокинулась о десятій годині, коли в Одесі було тихо. Та я злякалась від усвідомлення: мама не розбудила мене в школу. Я схопила телефон і побачила повідомлення від моїх однокласників - інтерпретації подій зі слів їх батьків. Коли я вийшла до мами, я бачила, що вона нервує, та намагається не панікувати і вдавала, що нічого страшного не відбувається. Сестра із чоловіком поїхали до банку та супермаркету, ми чекали на тата, який по робочих справах опинився на іншому кінці країни.

Тато приїхав, стало спокійніше, та в панічний стан всіх навколо вводили усілякі новини про висадку десанта в Одесі. Мій собака боявся більше за всіх, від звуків вибухів він трясся та піджимав хвіст.

Дні стали однаковими та страшенно тягнулись. Вони були такими до 28 лютого, коли моя мама спитала мене: «Ти більше любиш мене чи сестру?», та я відповіла: «Однаково». Валізи, сльози, забита автівка, черги на кордонах, півтори доби шляху і я в Румунії.

Так я вперше опипнилася далеко від дому без батьків - з сестрою та її чоловіком. Тиждень у гостинних родичів, тести на ковід, квитки, валізи, аеропорт, вушний біль, паспортний контроль, я опинилася в Ізраїлі.

«Краще ж бути там, де є свій дім, ще тиждень, все заспокоїться і можна буде вертатись додому»,- казали вони. Цей тиждень перетворився на півроку суму і нерозуміння, де я. Я познайомилася з приємними і цікавими людьми, прогулювалася новими місцями, ходила на курси малювання, та все, що мене оточувало, дратувало своїм «радісним сприйняттям життя».

Я так хотіла додому, що мене не лякало вже нічого, окрім залишитися в чужій країні ще на місяць. Нові квитки, ті ж самі валізи, сльози сестри, я сама на паспортному контролі, сама в літаку, виходжу в Кишиневі і бачу мою маму. Ще годин п‘ять і бачу тата, мого собаку, друзів, бабусь - найрідніших людей, з якими війна розлучила мене на півроку.

Минув рік, складна зима без світла й опалення, два семестри дистанційного навчання, від якого я вже почувала себе головним героєм книжок Редьярда Кіплінґа про Мауглі, постійні повідомлення від ЗМІ про поточну ситуацію, які я вперше почала читати самостійно, розуміння того, що моє життя не стало колишнім після повернення і, напевно, вже для нас ніколи таким не буде. 14 червня 2023 року. Ніч. Крізь сон я розумію, що на мене летять розбиті вікна, а я за інерцією лечу на кухню і лягаю на підлогу. Мій дім обернувся на пам‘ятник війни. Напевно, тільки тоді я відчула це страшне слово з усім болем, яке воно в собі приховує. Війна. Вона була в моїй країні з 2014 року. Мені було п‘ять. Я знала про неї, мені було шкода, та я йшла до школи, брала участь у танцювальних заходах та святкувала дні народження. Повномасштабне вторгнення відбулось у 2022. Воно багато що перегорнуло в моєму житті: до цього я не знала нічого про сум і розлуку, про цінність буденності, яка раніше так дратувала, але в ній, насправді, було щастя. Влучання ракети в мій житловий комплекс влітку 2023 залишило назавжди відбиток на моєму серці і в голові. Цей день я можу по праву назвати своїм другим Днем Народження, бо мені пощастило більше, ніж багатьом – у мене не було вікон та дверей, та в мене є моє життя, моя мама, мій тато та мій собака. Більше того, у мене з‘явилися нові вікна, бізнес-центр перед моїм домом відбудують, як і всі інші будівлі в нашій країні. А людей не повернути. Ці думки для мене і є війна: несподівана, несправедлива та кровожерлива.