Війна прийшла раптово. Вранці я прокинулася від вибуху. Не зрозуміла спочатку, що відбувається. Спочатку подумала, що навчання. Але потім стало зрозуміло: це всерйоз. Було дуже страшно. Почали гудіти сирени. Люди побігли в укриття. Снаряди падали, де попало. Магазини відразу закрилися. На вулицях - порожньо.

Ми з чоловіком пішли в підвал. Там сиділи ще сусіди. Діти плакали. Води не було. Зв'язку теж. Ми не знали, що відбувається в інших районах. Тільки чули вибухи. Кожен день був однаковий. Ранок - перевірка, чи цілий будинок. Потім - пошук їжі. Потім - новини: хто загинув, куди потрапило. Іноді я думала: "Невже це - надовго? Як ми будемо жити? Чому ніхто не може це зупинити? І чому ми - просто звичайні люди - страждаємо?" 

Я залишилася. Багато разів думала виїхати, але не могла. Усе рідне. Навіть вулиці з вибитими вікнами. Навіть будинки з дірками від обстрілів. Це моє.

Коли стало нестерпно, ми з чоловіком виїхали до Черкаської області. Страшно було евакуюватись, але що поробиш. 

Зараз я дуже чекаю миру. Просто звичайного, мирного ранку. Без вибухів, без страху, без прощань. Мій син зараз воює за Україну. Я чекаю його додому.