Коли почалася війна, мені стало по-справжньому страшно. Я не вірила, що таке можливо. У перший день сиділа вдома і не знала, що робити. Стало тривожно до сліз, бо на руках була шестимісячна дитина. Відразу почали стріляти та село опинилось в окупації. Потім снаряди стали прилітати ближче. Закрилися магазини, аптеки, село ніби вимерло. Не було світла, води, газу. Я не могла знайти дитячі суміші для дитини. 

Я часто думала: "Чому все це відбувається? Чому саме з нами? Чому їх не зупинять?" Здавалося, ніби весь світ нас забув. Ми просто виживали і чекали, коли все це закінчиться, а кінця не було видно.

Відчуття безвиході тягнулося день за днем. Прилітало в школи, будинки, магазини. Вилітали вікна. 

Я виїхала через два місяці. Хоч і було страшно. Зараз живу на Дніпропетровщині. Я просто чекаю миру. Тихо. Щодня. Просто хочу прокинутися і не чути пострілів. Просто хочу жити.