Меньшикова Анастасія Станіславівна, 16 років, учениця 11-го класу Криворізького ліцею №49

Вчитель, що надихнув на написання есе: Баранюк Марина Олександрівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Війна... Що спадає на думку, коли хтось каже це слово? Жорстокі бої, смерть, розруха, ненависть, паніка, вбивства... На жаль, мені і моїй родині особисто довелося відчути гіркий смак війни, який поглинув усю Україну однієї зимової ночі.

Ранок двадцять четвертого лютого почався з повідомлення подруги. "Нас бомблять". "Вже третій вибух". "Знову". "Ми будемо тікати до Кременчука". "Як у вас там?". Потім у кімнату вбігла мама зі словами: "Війна почалася, буди брата". Чи було мені страшно? Я ніколи не бачила, як трясуться мої руки. Це було вперше. Одночасно я набирала повідомлення друзям, писала свої дані на листочку про всяк випадок і збирала рюкзак. Та ми нікуди не поїхали. Залишились у місті чекати бог зна що. А от всім моїм друзям рано чи пізно прийшлося тікати.

Я пам'ятаю першу тривогу. Коли за вікном реве сирена, вже темно, ти сидиш в коридорі і не знаєш, що буде далі. Чи переживеш ти цю ніч? А наступну?

Я пам'ятаю, як після кожної поганої новини тітка телефонувала моїй мамі і питала: "То може поїдемо?". Пам'ятаю, як брат плакав у мене на колінах після сильного вибуху, а я не знала, що маю робити. Було просто страшно. Я пам'ятаю, як бажала подрузі спокійної дороги, коли вона виїжджала з міста на п'ятий день війни. Через смс-ки писали, що вже сумуємо одна за одною. Ми не знали, чи ще побачимось колись.

Я добре пам'ятаю перші дні війни. Коли ми кожної секунди перевіряли новини, не виходили на вулицю без потреби, були готові бігти у будь-який момент. І боялися, боялися, боялися... Я стільки страху не відчувала, мабуть, ніколи за все життя. Він був усюди: на півпорожніх вулицях, у магазинах, новинах, удома. Скрізь. Швидко поширювався серед люду і міцно тримав у своїх обіймах. Таке було життя тоді. За таким не скучиш, ніколи не захочеш туди повернутися і відчути ті емоції. Таке навіть згадувати зайвий раз не бажаєш.

Ми боялися засинати. Говорили кожен вечір, що любимо один одного, не хотіли лягати, коли сон гучно кликав у свої обійми. Бо знали, що можемо не прокинутись. Або не прокинеться хтось інший. "Врятує" ракета його життя і більше ніхто врятованого не побаче. Хоча такий "порятунок" ще гуманний, порівнюючи з іншими способами, які використовує ворог.

Пам'ятаю ті перші фотографії з Бучі й інших міст Київської області. Дивишся на відірвані руки і ноги, прострелені наскрізь тіла, закривавлену ляльку біля маленького забраного життя, а в голові тільки одне питання: "За що?". За що вони вбивають, катують, знущаються, ґвалтують? За "велику непереможну державу"? Її величність справді коштує життя того маленького янголятка?

У такі моменти прокидається справжня ненависть та лють. Я пам'ятаю, як намагалася додзвонитися подрузі, дім якої досі знаходиться під окупацією. Ми говорили один раз на добу не більше п'ятнадцяти хвилин. Я ледве не плакала, коли одного разу вона зникла на цілих три дні. Коли знаєш, що смерть ходить по п'ятах за близькою людиною, відчуваєш тільки безвихідь. Неповторну, глибоку і страшну. Подруга виїхала звідти через деякий час. Вона була в безпеці. Я видихнула.

Війна змінила і мою громадянську позицію. На радикальну і дещо жорстоку. Але в такий час іншої і не може бути. Росія демонструє свою "міцність" через вбивства і катування, постійні бомбардування міст і купу всіляких фейкових новин. А потім каже, що "рятує". Що таке "російський мир"? Це перш за все смерть для українського народу, його незалежності й ідентичності.

Війна змінює все, чого торкається її довга кістлява рука. Вона змінила і моє життя, життя моєї родини і близьких людей. Розплющила очі на жорстоку реальність і продемонструвала, наскільки іноді буває жахливим непрошений "мир" і "порятунок".