Фрай Анастасія, 10 клас, Уманський ліцей №1 Уманської міської ради Черкаської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Мусієнко Ольга Андріївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Кожен день, коли я чую сирени, знаю: моїй країні бути... 1000 днів війни – це 1000 днів сирен, спускання в підвал і щоденна надія: можливо, завтра,  1000 днів болю, утрат не відрахує тисячу перший день, і тисячу другий день і тисячу…. 1000 днів війни – це  сила, відвага та єдність. Це глибокі уроки, які житимуть доти… доки я топтатиму землю на цій землі.

…Коли війна почалася? Війна починається так, як ти не ніколи не зрозумієш, що це … війна.

Була тиха, спокійна ніч. О четвертій годині ранку в місті почулися вибухи. Мати кинулася до мене зі словами: «Доню, вставай, війна…». Я знала це слово.. Я читала про війну. І десь там…далеко… Може, Ірак.. Може, Іран… Може, Ізраїль… Не Україна… Не Умань…. Не я… Телефонні дзвінки лунали від усіх рідних. Об’єднавшись в одну велику родину, ми вирішили їхати за місто, у маленьке село, де було затишно і спокійно. З кожною хвилиною питання сипалися і не знаходили відповіді.

Спершу це здавалося далеким: вибухи на сході, новини про захоплені міста, героїчний опір наших військових. Але не розуміючи справжньої реальності, вчилися жити в новій, де кожен день - це боротьба за майбутнє.

Мій батько та брат долучилися до Сил територіальної оборони, взявши в руки рушниці, охороняли під’їзд у село. Ми з мамою готували їм обіди, підтримували їхній моральний дух. Люди ставали волонтерами, сусіди допомагали одне одному, кожен намагався зробити щось важливе для нашої перемоги. Я стала волонтером, зовсім маленьким, бо не робила чогось особливого. Просто… просто пакувала ліки, продукти й усміхалася. Я вчилася бути сильною навіть тоді, коли здавалося, що вже немає сил, надії, коли щодня очікуєш, що ти наступний… ти не прокинешся… ти живий м р е ц ь…

Найважливіше було попереду.

Я зрозуміла за ці  дні… що  свобода та мир не просто слова… що сльози радості та сльози розпуки ходять поряд… що сидіти за партою, коли над твоєю головою злітають літаки, – це «Слава ЗСУ»… що в нашому підвалі, яке вчителі називають укриттям, весело і «прикольно»… що однією булочкою можна нагодувати весь клас, бо покидати укриття до відбою сирени не можна… що… А  ще наші воїни на фронті, лікарі в палатах, рятувальники під час тушіння пожежі  є справжніми героями. Не з книжок, не з фільмів, а зі звичайних буднів 1000 днів війни.

І кожен з нас має свій фронт: хтось бореться зі зброєю, а хтось -  за партою, комп’ютером чи робочим столом.

Мій фронт — це здобування освіти, щоб у майбутньому відбудувати Україну, яку я малюю у своїх картинах. Вона, моя Україна, не має вдовиних сліз, вона не має відірваних ніг та рук, вона не стогне від жахливих вибухів.

А війна довела, що навіть у найважчі часи завжди є місце для надії, любові та доброти.

…Напевно, тисячі уманців зійшлися, щоб руками розтягувати завали того 28  квітня. Дві зовсім звичайні смертоносні ракети «влетіли» в дев’ятиповерхівку із втомленими після робочого дня людьми, обірвавши життя 23 уманцям. І я  зрозуміла мамині слова: «Доню, вставай, війна!!!»

Кожен переживає час війни по-своєму, але всі ми стали сильнішими та ближчими одне до одного.

Я вірю в майбутнє України більше, ніж будь-коли раніше. Я знаю, що після цих 1000 днів війни настануть мирні, коли ми зможемо відбудувати нашу країну, жити без страху за своє майбутнє, бути вільними.