Ткач Яна, 10 клас, Уманський ліцей №1 Уманської міської ради Черкаської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Мусієнко Ольга Андріївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна - це не просто конфлікт, це відчуття смерті, яке назавжди змінює життя людей. В Україні, після повномасштабного вторгнення росії 24 лютого 2022 року, життя мільйонів українців перевернулося з ніг на голову. Ми читали про Другу світову, дивилися художні фільми й не розуміли, а як люди могли під бомбами та стріляниною бачити сонце, вірити в майбутнє.

Мій шлях – це шлях, який став одним із сорока  мільйонів  мандрівок та надій нашої держави.

Початок війни. Як і всі українці, я не могла повірити, що війна - це реальність. Звуки сирен у місті спочатку жахали й загрожували, але через деякий час стали складовою нового життя в умовах війни. Я памʼятаю, як в той день, вранці, сповіщали про ракетні удари. І в моєму серці запанували паніка та тривога. Кожний раз, коли була тривога, ми з родиною йшли в підвал. Ми змінили звичні крісла та дивани на підстилки зі старого одягу, комфорт та тепло своєї оселі - на холод, сирість та всіляких сусідів, павуків і комах.

З часом я почала бачити, як війна обʼєднує людей. Місто наповнилося волонтерами, які збирали допомогу для військових та переселенців. Я раділа, що навіть у такі важкі моменти різні за фахом, рівнем життя та національністю люди підтримували одне одного та не опускали руки.

 Одного дня моя родина вирішила виїхати закордон, тому що страх заполонив наші серця та душі.  Хотілося кричати від розпачу, від безвиході, від війни. Так я й опинилася у Фінляндії.

Покидати рідну землю було боляче, але це стало необхідним кроком. Чужа країна  стала для мене новим місцем, де я могла себе відчувати в безпеці та спокої. У чужій країни я пізнала багато нового, отримала досвід. Попри відстань, я підтримувала звʼязок з рідними та друзями. Ми відправляли посилки рідним та військовим і намагались якомога частіше донатити на Збройні Сили України. У Фінляндії також нас підтримували місцеві, говорили приємні слова та допомагали тим біженцям, у яких не було місця проживання.  

Я дуже вдячна фіннам за їхню доброту та підтримку. Вони, не знаючи нашої мови, якось розуміли нас із пів слова.

Після двох років проживання у чужій країні, ми вирішили повернутися додому. У Фінляндії було спокійно, але ми дуже сумували за Україною та за рідними. Серце залишалося там, вдома, у тих сиренах, у тому льосі, де багато малесеньких сусідів…

Сьогодні, оглядаючись назад, я бачу не лише біль та втрати, а й надію у світле майбутнє. Я вірю, що ця війна закінчиться і Україна стане знову незалежною державою.

Ми всі мріємо про мирне життя, про можливість жити в країні, де немає війни, де діти можуть безтурботно гратися на вулицях, а батьки працювати і ростити свою малечу. Саме так і буде, ми пройдемо цей шлях разом, адже ми — українці, і в нас є сила, щоб подолати будь-які труднощі. Тисяча днів війни стала для мене не лише випробуванням, а й уроком. Я навчилася радіти дрібницям та цінувати життя, дружбу, тепло долонь рідних та близьких людей. Ми боремося, і я вірю, що перемога буде за нами. Слава Україні!