Я спала, мені зателефонував старший син. У цей день молодший син повинен був йти до школи після карантину. Наше місто Херсон вже на початку березня опинилося в окупації. Це було для нас шоком. Ми прожили в Херсоні всю окупацію.

У вересні померла моя мати, це була велика втрата. Коли почали закриватися українські магазини через нестачу продуктів, у нас почали завозити товари з Криму. Якість та ціни російських продуктів були жахливими.

У жовтні-листопаді ми жили без мобільного зв'язку, води, опалення та світла. Був тільки газ, я сама робила та випікала хліб. Воду син з товаришами привозив зі скважини в іншому районі міста.

До війни старший син мешкав окремо від нас. З першого дня переїхав до мене. Ми і досі живемо разом - я з двома синами.

11 листопада 2022 р ми з молодшим сином були на вулиці, підзаряжали мобільні телефони біля автомобіля з генератором.

Коли я побачила, як по проспекту на великій швидкості проїхав військовий автомобіль з нашим прапором, я спочатку не повірила своїм очам! Від радості всі, хто був поруч, почали кричати «НАШІ»! Зараз неможливо передати словами, які це були емоції.

З того дня Херсон вже був деокупованим, а всі мешканці - вільними від рашистів.

Зараз ми маємо статус ВПО, знаходимося в м.Ізмаїл, Одеської області. Я не працюю, мій старший син знайшов тут роботу.

Багато речей, які нагадують трагічні події, залишилися вдома, в Херсоні. Я стала дуже боятися грому. Він мені нагадує обстріли, вибухи, під час яких моя сім'я ховалася у сховищі.