Наша родина (я, чоловік та донька 4 роки) мешкала в Маріуполі до початку повномасштабного вторгнення. Дитина відвідувала садочок, ми з чоловіком працювали. 24 лютого зранку прокинулись від дзвінка свекрухи з новиною про війну та були чутні вибухи о 5 ранку. В садочок ми вже не пішли, чоловік з ранку поїхав на заправку, де вже була величезна черга. Весь день ми були прикуті до новин.

Спочатку був дефіцит продуктів та питної води. Люди під обстрілами великими чергами стояли за водою. Ми перебували в інформаційному вакуумі, не розуміли взагалі, що відбувається: чи буде евакуація, чи буде зелений коридор. Тричі наші спроби виїхати терпіли фіаско.

У Маріуполі з 2 березня зник зв'язок, не було електрики і води, газу. Гроші в банкоматах в перший тиждень також складно було зняти, були величезні черги, та працював лише один банк з лімітом на зняття.

З 5 березня була наша перша спроба виїхати з колегами одним ланцюжком, але нас не випускали, навколо вже все палало. По місту відпрацьовувала авіація Ми рушили до наших друзів додому, які мешкали на першому поверсі, але їх район вже був під обстрілами, та в будинок було декілька потраплянь. 9 березня в їх квартирі вже були зруйновані вікна і ми двома родинами спустились у підвал.  Вночі в будинок потрапила авіабомба. В цей момент з’явилось відчуття, що нас завалить у підвалі. Обстріли не згасали, треба було йти, але це було нескінченно...

Чоловіки виходили глянути на машини, а по них стріляли з гвинтівок. Ми ледве добігли до наших машин та рушили до драмтеатру, де збирались люди і чекали на прибуття евакуаційних автобусів. Людей було більше 1100 чоловік на той момент. Волонтери вели список присутніх, на випадок того, якщо люди починають шукати один одного. Підвал був заповнений, ми розмістились на 3 поверсі, авіація літала кожні 3 години. Питна вода була в драмтеатрі, їжа закінчувалась, їли 1 раз на день, залишали дітям.

Далі ми під обстрілами виїхали, а 16 березня в драмтеатр потрапили дві авіабомби. Це друге наше день народження. Там залишалось дуже багато людей.

Ми виїхали до Запоріжжя, їхали 13 годин. Там ми розмістились у центрі на 3 дні, а потім рушили до Івано-Франківської області до дитячого табору, де приймали біженців. Важко це згадувати, здається, що то був страшний сон і так не має бути.

З чоловіком і донькою ми переїхали з окупованого м. Ясинувата ще в 2019 році до м. Маріуполь. Наші батьки залишились в окупованому місті. З батьками не бачились з осені 2019 року.

Я дуже пишаюсь своєю донечкою. Наразі ми із друзями згадуємо, як, перебуваючи в драмтеатрі, ввечері всі лягали спати і донька розповідала казочку всім на ніч про Колобка, всі її слухали, а потім аплодували! Вона за цей момент жодного разу не заплакала, навіть навпаки, починала мене заспокоювати, коли у мене починали тремтіти руки та ноги від авіації.

За фахом я енергетик, дуже люблю свою роботу, в іншій галузі себе просто не уявляю.

На машині залишились пошкодження від вибухової хвилі, але це лише залізо. Головне, що ми виїхали цілими…