Я була вдома зі своєю сім'єю. Коли дізналась про початок війни, забрала сестру з дитиною до себе. Та вступила до ТРО нашого містечка.
Потім допомагала зняти з посади мера колаборанта, який хотів здати наше місто. Через постійні погрози, довелось стати переселенцем.
Перший шок - це коли ти сидиш у чужому місті, де нічого не знаєш. І починається тривога. Куди йти, де укриття - нічого не знали на той час…
Я робила все, щоб моя дитина не знала, що таке нестача їжі. З чоловіком, дитиною ми стали дружнішими. Знайшли нових друзів, які по справжньому допомагали. З батьками, сестрами стосунки погіршились. Бо коли вони поїхали до Польщі, було складно підтримувати відносини. Часто було непорозуміння…
Коли ми виїжджали з дому, була дуже небезпечна ділянка дороги, куди часто прилітало і були зруйновані авто на узбіччі.
І коли ми побачили блокпост перший український після нашої області, в мене потекли сльози. Зрозуміла, що в безпеці. Змогла вивезти дитину та тварин цілими.
Зараз в мене немає роботи. На жаль, через нерви і стрес проявились всі хронічні захворювання. До війни була страховим агентом. Хочу відкрити власну вправу.
