Мене звати Наталія. В мене троє дітей. З початку війни ми в Харкові жили 4,5 місяці у підвалі дитячого садочку.

Живемо на окружній дорозі. Побачили з вікна танк, взриви були, ми бігли спочатку до метро, там багато народу було. Гадали, что все зараз скінчиться. Потім пробули у підвалі. Я сама не розуміла, що коїться. Але сіла на стілець, зібралась з думками та сказала: "Діти, беремо самі необхідні речі!", а сама не могла поворушитися, розгубилась. Через два тижні тільки зрозуміла, що не всі документи взяла.

З 6 на 7 марта літали літаки і було влучення у будинок біля садочку, в якому ми ховалися у підвалі. Вибили усі окна. Ми лежали на землі, прикривши собою дітей. 

Старша донька рідко дуже виходить на вулицю, діти та і ми усі прислуховуємось до кожного звуку, поганий сон, нервозність.

Кожного ранку ми бігли займали черги, стояли по 4 години і получали їжу, надходили різні фонди і нам у садочку привозили, і церкви допомогли, за це дуже вдячні!

Як артефакт, у нас є відкусаний пряник маленький. Чоловік казав залишити на кінець війни. Це було одне із перших солодощів із гуманітарної допомоги...