Мене звати Маргарита Анатоліївна. Ми з Херсонської області. Ночували з дітьми на підлозі у бабусі, чоловік втратив роботу, з сином Максимом перебувала у лікарні з запаленням серцевого м'яза міокартидом.

Перший день - це був шок: не хотілося ні пити, ні їсти. Сім ночей я зовсім не спала. Схудла. Ми були у своєму селі на Херсонщині, війна застала нас зненацька. Пішли жити до свекрухи. Вночі було неймовірно страшно. Син Артем сам дізнався в перший день, що на нас напали. Старший син був, як і я, наляканий, в ступорі, молодший (дитина з аутизмом) може й розумів, але продовжував жити, як і раніше. Але, коли було буде гучно, дуже нервував.

Справляємося - молитвами та вірою в деокупацію територій. Мій син, будучи в окупації, носив телефона із заставкою ЗСУ. Зараз ми він фронту 15-20 км, інколи дуже гучно...