Я живу в Дніпрі. На момент повномасштабного вторгнення я вже пережила горе. Поки жива, я розповідаю про сина Олежку. Він працював залізничником. У 2014 році його мобілізували, більше він додому не повернувся. Служив десантником. Воював під Донецьком три місяці. У травні він чекав ротації. Під час бойового завдання він загинув. Його тіла я не бачила. У нього була труна з цегли. Я ходжу до нього на кладовище, але все ж таки досі не вірю, що син загинув. Досі зустрічаю його на залізниці. Все чекаю, а раптом він повернеться додому?

У 2022 році я виїжджала до Чехії. Не змогла там жити. Дуже сумувала за рідним домом. Через три місяці я повернулась. Я живу тільки сином. Не змогла покинути могилу. 

Я сподіваюсь на мир, аби мої онуки жили тільки у спокої та тиші.