Багірова Саміра, 9 клас, Комунальний заклад "Пісочинський ліцей Пісочинської селищної ради" Харківського району Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Комолова Юлія Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

У мирні часи ми часто дивилися фільми, читали історичні книги і слухали дідусів та бабусь, які розповідали нам про воєнні події минулих років. Але наше сприйняття не охоплювало всю складність тих періодів і цінність сучасного безконфліктного життя. Можливість вирішувати проблеми перемовинами сприймалася за щось і без слів зрозуміле.

Ми були переконані у тому, що світ більше не повернеться до тих жорстоких методів, які раніше сприяли досягненню брудних цілей.

Але 19 листопада 2024 року ми будемо переживати вже тисячний день війни України з Росією. Тож тепер ми відчули все це на собі, і кожен по-справжньому замислився, наскільки ж важливим є мир.

Розгубленість, нерозуміння і страх. Далеке відлуння маминих слів у голові: «Доню, почалася війна!» І з того моменту життя розділилося на до та після.

Те, що спочатку сприймалося чимось нереальним і навіть не вкладалося в думках, звалилося на наше життя важким тягарем. Війна для України стала всеохопним полум’ям, що забирало душі, лишаючи тіла. А потім цей вогонь розповсюдився й далі, перетворивши все на ніщо, на чорний попіл, який отруював легені живих і обнадієних. 

Я теж була отруєна… Бачила пустих від нестачі сил людей і сірий світ нової буденності.

Всі ми маємо якісь надії, думки про майбутнє, що рухають нас вперед. Але все, про що я могла думати в моменти вибухів, коли серце стискалося від того, що міцні двері підвалу, де я переховувалася із сім’єю, здригалися немов від землетрусу: «А якщо я помру? Це буде швидко, чи боляче і довго? Мій кінець буде героїчним чи самотнім й простим? А якщо помруть рідні... Як я буду жити без батьків? Чи буде це настільки нестерпно, аби потім захотіти піти услід за ними?»

Уся ця бурхлива хвиля тихої паніки й мовчазного страху обвалилася на мене, але важчим було уявлення про думки батьків, на плечі яких випало важке питання вирішення долі багатьох людей.

Всі були  розбиті, але збирали скло під ногами і ранили свої долоні шматками відчаю, змушуючи голову працювати, а серце відчувати. Тато рятував мене, мою маму, моїх бабусю й дідуся, які будучи інвалідами, вже не мали сил бігти у підвали й присідати на підлогу під час обстрілів. Тоді було прийнято рішення про еміграцію, тому що про власне бажання мови вже не йшло. 

Ми мали зупинити це пекло хоча б для себе, якщо не для інших. І довгими, важкими дорогами, які, менш із тим, ніколи не будуть важчими за шляхи інших, я емігрувала до Польщі.

Інші люди, культура, світосприйняття. Доходило до того, що я помічала різний клімат, природу, занурювалася у гру «Знайди 10 відмінностей» і точно була у ній переможцем. І тільки через багато місяців після початку, я змогла віднайти себе, діставши душу з уламків й струсивши пил.

«Вижили ті, хто фокусувався на своїх діях, без очікувань про те, що може чи не може статися», - писав психолог Віктор Франкл.

І я вирішила слідувати цьому правилу, намагаючись шукати щастя навколо. Я зрозуміла  цінність усього того, що мала до цього. Спогади про дитинство, де думала про те, які іграшки обрати та з якою подружкою провести наступний день. Картини з щасливими обличчями та красивими пейзажами, що відтворювалися у пам’яті зі старими фільтрами й ефектом мерехтіння.

Очевидним поняття важливості миру було завжди, а от осягнутим для нас стало лише тепер. Взаємини щирих людей, багата культура, відпочинок в улюблених місцях і відчуття наповненості, свіжості, теплої радості й надії - це так мало з усього того, що відняла у нас війна.

І у більшості випадків ми дійсно починаємо цінувати лише тоді, коли втрачаємо. Лише тоді, коли ми втратили мир - зрозуміли його вагоме значення у нашому щасливому житті.