Пшенична Катерина, учениця 8 класу Савинського ліцею Савинської селищної ради Ізюмського району Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Орлова Інна Григорівна

"Війна. Моя історія"

Сонячне сяйво крізь напівпрозору фіранку впало на сонне лице. Я розплющила очі і почула, як щось нерозбірливо бурмотів  батько, і як розгублено відповідала мати. Страх тяжким камінням ліг у душі, тож я вирішила подрімати ще хоч трохи, щоб відволіктися від дивного передчуття небезпеки. Заснути, таки, не вийшло..

- Що сталося? Чому ви всі такі перелякані? - спитала я, вийшовши з кімнати. Мою увагу привернула велика червона сумка, що була наповнена теплими речами...

- Тому що війна почалася, Катю. Ти взагалі новини не читаєш, так?- сказав тато і підняв на мене спустошений погляд, дістаючи з кишені пачку дешевих цигарок.

- Тобто, «Війна почалася»? Нічого не розумію, про що ти взагалі?

Я ледь нахилила голову набік і взяла до рук телефон. Зранку мені завжди важко роздумувати або змістовно відповідати.

- Доню, просто… Сьогодні, ще коли тільки світало… Ще коли тільки світало на нас напала Російська Федерація. Вони вчинили масовий обстріл крилатими і балістичними ракетами майже по всій Україні… Ти ж книжечки читала, знаєш які оті ракети і які від них наслідки,-ненька схвильовано подивилася на мою старшу сестру, напевно, щоб не бачити моєї реакції, знаючи, наскільки я сама по собі нервова людина.

Телефон випав із моїх рук та з характерним грохотом упав на підлогу. Хвиля страху пройшла електричним струменем по усьому тілу, і я трохи зігнулася від спазму в животі. Мама одразу ласкаво торкнулася моєї спини та плеча, щоб абияк заспокоїти.

Це був один із найважчих ранків за усе моє життя.. За усі чотирнадцять довгих років. Прийняття того, що відбувається, і масштабність проблеми, "вдарили по мені" менше ніж через місяць. Тієї ночі вибухи пролунали довкола нашого маленького села, а світло відімкнули ще вдень. Я схопила теплу куртку, телефон і іграшкового медведика, та стрімголов побігла до сховища.

Наше цуценятко тоді ще зовсім не було привченим до обстрілів, тож я клала речі і підіймалася крутими сходами, щоб якомога швидше його забрати і не дати Растіку постраждати. Він був для мене не просто собакою, він був усім світом, єдиним другом і справжньою вірною підтримкою. Тепер я навіть не знаю, живий він чи ні, тому що військові медики забрали його з собою під час звільнення Савинець.

Тож я, ридаючи від страху, тремтячими руками вчепилася у тканину матусиного пальта та ледь дихала. Батько, трохи відчинивши двері підвалу, спостерігав знизу за купою ракет «Граду», що пролітали над нашим курятником.

- Сашко, Господи, ходи сюди! Ти чи не бачиш, що у молодшої істерика?!- гукала мама, пригортаючи мене ще ближче до себе, та почала хаотично гладити довге замурзане волосся.

Вона сама, зі сльозами на очах намагалася підтримати своїх доньок і не дати нам згаснути, наче свічечкам у цій бурі подій. Батько захлопнув двері і одразу підійшов до нас, відкинувши цигарку у купу піску біля картоплі. Він своїми великими сильними руками зібрав нас трьох і міцно-міцно обійняв. Насамперед хотілося б уточнити, що більше він ніколи не буде з нами таким люб’язним і обережним. Більше не буде так обіймати та говорити хоч якісь теплі слова, тому що обрав інший шлях. Він обрав смак горілки на вустах.

Ще через півтора місяця звук вибухів став лише пустим сигналом спуститися по можливості у безпечне місце. Обстріли більше не були такою страшною каторгою як здавалося. Можливість відчувати емоції зникла разом з зимовими холодами, та я перетворилася на шкіряного робота, що діє лише за записаною програмою. Очі тепер - пусті прозорі озера, притуманені мереживом інію.

Чесно кажучи, й досі у серці тліє надія на те, що скоро все обов’язково налагодиться, і ми зможемо все пережити, але віднині складно перебути навіть годину без жахливих вбиваючих думок, що вже говорити про тижні і роки… Хотілося б написати тут оптимістичний текст з підтримкою, з нотками сміливості та міцного духу, проте на це сил вже немає... Щиро дякую організаторам цього проекту!