Пшенична Катерина, 9 клас, Савинський ліцей Савинської селищної ради Ізюмського району Харківської області 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Орлова Інна Григорівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Ніби це було вчора, згадую найперший день повномасштабного вторгнення… Сонячні промені грали на сонному дитячому обличчі, падаючи на заплющені втомлені очі. Рідні руки прибрали неохайного чуба з лоба, і я взяла мамине зап’ястя, яке ледь тремтіло. На дотик воно було схоже на холодний метал. Тоді вона намагалася усміхатися і говорила, що скоро все налагодиться. Але краще не стало. Промайнуло кілька днів. Вологе, холодне приміщення, у якому пахло пилом і мокрим піском стало основним місцем для проживання.

Пригадую, як під свист ракет і тріскіт уламків, котрі невпинно, немов блискавки, пролітали над будинком, я вибігала з підвалу, щоб схопити домашніх тварин і заховати їх.

Стару чорно-білу собаку Дінару, брунатно-темне цуценя Расті і сірого котика Тео якнайшвидше накривала курточкою, щоб в безпеці спустити їх до схованки, біжучи крутими кам’яними сходами. Там, унизу, майже постійно лунав звук шарудіння блістерами із заспокійливими і тихе сопіння, котре зривалося на стогін і жадібний подих сирого повітря.

Одного разу, під час обстрілу з російського гвинтокрилу, ворожий снаряд упав поруч із глухою сусідкою, розриваючи пухку землю на городі разом зі шкірою на її нозі.

Тоді моя мама, немов найсильніша і найсміливіша жінка, кинулась  до неї, щоб обробити глибокі криваві рани і затягнути їх клаптиком спідниці. Я пам’ятаю її налякані пусті очі, пам’ятаю ту білу сорочку, замурзану у багряно-червоні плями. 

Вже у травні 2022 року ми змогли вирватися з темряви лінії фронту і поїхали до гуртожитку на території Червоного Донця, з якого нас пізніше забрала моя хрещена до Шелудьківки, такого красивого села неподалік від Слобожанська.

Тоді рідні для мене постали під зовсім іншим, новим ракурсом. Я побачила непомічену раніше величезну турботу у їх очах, відчула по-новому тепло обіймів.

Поволі, плином повільної течії повернувся спокій, камінь страху впав із плечей. Сон став міцним і довгим, але… Серце сумувало… Сумувало за домівкою, за згорілим лісом, котрий поховали під сивим попелом, за розбитими самотніми хатами, у яких раніше лунали пісні і сміх, за знайомими та до болю близькими пейзажами просторих луків, за гладдю широкої річки, у водах якої таяться найяскравіші спогади дитинства. 

Промайнуло крізь смуток і журбу літо, як раптом вже настали осінні канікули і мені дозволили поїхати додому. Важко було зустрічати своє село таким порожнім і мертвим…

Але з часом добродії відремонтували електропостачання і почали допомагати одне одному з прибиранням уламків, ремонтом. І ось вже зараз, я сиджу у теплій світлій хатині, яка колись готова була розвалитися на цегли, і пишу цей твір, поки на колінах сплять кошенята, котрі ніколи не знали, що таке мокрий, страшний підвал наповнений тривогою і сон під звуки пострілів. Я лише хочу від щирого серця сказати, що вдячна всім воїнам, які боронять нашу країну кожного дня, і навіть тим, хто зараз вже лежить у світлих, м’яких хмарах Божого тепла. Саме завдяки їм ми можемо кожного дня чути голос рідних, торкатися вкритою росою трави і строкатих гілочок дерев біля ґанку, розвиватися, вивчаючи культуру і відчувати щось нове, куштуючи колись померлі емоції.

Мрію, щоб у майбутньому Україна вилікувала всі рани своєї землі й  розквітала під плескіт дитячих долоньок і грайливий сміх людей, наповнених життям.