Сторожук Богдан, учень 10 класу ЗЗСО "Камінь-Каширський ліцей" №2 Камінь-Каширської міської ради Волинської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Сторожук Ірина Олександрівна

Війна. Моя історія

В українських підлітків уже є історії “власної” війни. У багатьох - важкі, наповнені, втратами, вибухами. А є тихі, але не менш страшні і травмуючі. Моя, мабуть, така. Вибухів у своєму місті я не чув. Але чекав. Перші дні війни  напружено прислухався до звуків. Не тільки гучних - до усіх. Мої барабанні перетинки перетворилися на гарячі нервові закінчення, що вібрували й пекли десь глибоко, мабуть, біля серця.

Якесь липке незрозуміле відчуття не відпускало ні на хвилину. Пізнав, що таке справжній страх. Це не комп’ютерна гра зі спецефектами, у якій кілька життів, можна усе перезавантажити. Не фільм зі спецефектами, напружений, але захоплюючий. Це всепоглинаючий тотальний страх.

Перші дні пам’ятаю похвилинно. Кажуть, пам’ять виштовхує такі моменти, аби не травмувати психіку. У мене цей захисний механізм не спрацював. Як, мабуть, у багатьох із нас. Не міг ні про що думати. Паралізуючий страх був ще помножений на хвилювання - весь час думав про рідних, починалась якась паніка, якщо втрачав їх з поля зору.

Нелюдські новини з телеграм-каналів, соцмереж. Танки, які проїжджали вулицею, - до кордону з Білоруссю від мого містечка якихось 100 кілометрів. Кидався в усі сторони, не знаючи, чим зайняти час і розум.

Коли організувався волонтерський центр на базі школи, проводив весь свій час там. Плели із друзями маскувальні сітки. Мені здається, ми вплітали туди свої молитви і виплітали потроху з мізків в’язкий мул страху. А потім - якийсь механізм почав рухатися, і всі довкола почали оживати. Школа, уроки, спортивні секції. Спочатку було лячно. Бувало, падали посеред майданчика, якщо чули звуки “повітряної тривоги”. Тепер відслідковуємо телеграм-канали, обговорюємо ризики - майже військові тактики й стратеги.

Моя історія війни - це ще й гра в карти у шкільному укритті. Може здатися, що це інфантильність. Але мені цікаво проводити там час. Це не означає, що чекаю “повітряної тривоги”, щоб прогуляти урок і зіграти ще одну партію. Я розумію, що кожна “тривога” може сповіщати про смерть і руйнації.

Я навчився ненавидіти. Зізнання у відвертій  ненависті у п’ятнадцять років може здатися підлітковим максималізмом. Але важко визначити - одна вбита, закатована, скалічена дитина щодня (інформація офіційних джерел) -  це максимум чи мінімум. Не знаю, як до цього ставитися інакше - тільки з ненавистю і прокляттям до всіх, хто це чинить. Ми надто довго були толерантними там, де треба була міцна воля. І так нас навчали батьки.

Особисто я, наприклад, дозволяв розмовляти зі мною російською мовою. Сам у спілкуванні переходив - для зручності співрозмовника, мені було не важко. А тепер стало важко. Розумію, що питання мови - крапля в морі. Але виявилося, що те море криваве. І за кожну краплину розраховуємося долями сміливих людей.

Про смерть у своєму тиловому містечку ми теж знаємо. Учора знову зустрічали свого земляка. Уночі, під дощем, на колінах. Як і всіх тих, кому квітами прикрашають останню дорогу. Їх так багато. Вони віддали свої життя,  щоб отих вибухів у нашому містечку не було чути, щоб ми не знали більше страху.

Ми з друзями в шкільному укритті знову плетемо сітки - зараз потрібні зимові. Вплітаємо у них найщиріші молитви. І відчуваю ще страх, але він уже інакший.

Я більше не ціпенію, коли бачу свою “тривожну валізу” - рюкзак, у який помістилося моє 15-річне життя. Зовні - наклейка з життєвим кодом: прізвище, ім’я, дата народження, група крові і контакти батьків.

Не сплю вдягненим, не боюся сміятися в повний голос. Не соромлюсь своїх почуттів. І найщиріше почуття на сьогодні - це вдячність військовим.

Щодня дякую нашим воїнам за те, що той, перший, день уже минув. І сьогоднішній є. І “моя війна”, як і війна решти українців закінчиться одного дня. Його я не забуду ніколи. Це - день Перемоги. Запам’ятаю його  похвилинно. Обіцяю.