Орєхова Віолетта, учениця 9 класу Комунального закладу "Тавежнянський ліцей" Сахновщинської селищної ради Красноградського району Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Біда Карина Василівна

Війна. Моя історія

Звичайний ранок, стабільний сніданок, який мав би починатися з кави. Люди, які упевнено прямують на свою роботу, а хтось в школу та  дитячий  садочок. Майже закінчився останній місяць зими - лютий. Цей четвер мав бути звичайним днем тижня, але ранок українців, у тому числі і мій ранок, почався не так як планувалося.

Близько четвертої години ночі сталась подія, про яку раніше замислювалась не така і велика кількість людей. Подія, що залишиться у серцях та пам’яті мільйонів українців. Відбулося повномасштабне вторгнення на територію України.

В цей четвер не один українець отримав ніж в спину від тих, хто впевнено кричав про «братства» та «сестерства». А тепер лише пориви нецензурної лексики та негативних емоцій з тієї сторони.

Чи заслуговує наш народ на смерть? Так чи інакше, ніхто не заслуговує смерті і тих страшних мук, через які довелося пройти мільйонам людей.

Мій ранок мав би початися з відвідування шкільного закладу та уроків. В цей день в мене мала б бути контрольна з хімії. Але сон перервався словами «Прокидайся, почалась війна!». Чесно кажучи, тоді було важко зрозуміти суть цих слів. Та за якихось хвилин п'ятнадцять, ранок наповнювався думками про життя та кадрами з екрану телефона.

Продивляючись новини, слухаючи жахливі рядки, що промовляли ведучі різних телеканалів, повільно усвідомлювала реалії сучасності.

Важко описати мої відчуття однією емоцією. Страх, тривога, паніка… Та далі легше не ставало. Постійні думки, які впевнено говорили мені «Ти втратиш все, а головне, навряд чи зустрінеш тих, кого так сильно любиш» гнітили мене все більше. Цей день докорінно змінив моє життя.

Мабуть, ніколи не зможу забути голоси своїх рідних та друзів, які тремтіли від болю та страху, оті безсонні ночі, бо кожна була як остання, під час яких ти завжди маєш бути одягненим на випадок того, що доведеться кудись бігти, тікати. Зібрані валізи, які супроводжувалися фразою «про всякий випадок». В якийсь момент моє життя перетворилось в купку речей в портфелі. А якщо цього б не сталося, яке життя було б тоді? Напевно, воно було б геть інше…Та точно знати не може ніхто…

Цей день змінив життя не тільки моє або ж моєї родини, він змінив життя кожного українця. Тепер розуміємо кому ми дійсно потрібні. Кожен навчився не малому, що дало можливість зробити багато висновків про своє життя. Та на жаль, ставлення багатьох українців один  до одного зовсім не змінилося.

Кожен другий кричить «чому не державною», «ти слухаєш російську музику, отже вкладаєш гроші в ракети, що летять з території ворога». Переконана, що такі люди майже ніколи не дивляться на цю ситуацію з іншого боку.

Розумію, що зараз в нашій країні музика та мова - не головна проблема. На превеликий жаль, деякі представники влади досі беруть хабарі, військовим не платять зарплати (хоча вони  ціною свого життя захищають нашу країну).

Гнітить, що друзі та сім’ї загиблих військових змушенні вимолювати підписи петицій на присвоєння звання полеглим Захисникам України «Герой України. Посмертно».

Моє життя змінилося 24 лютого. Мій тато - військовий, який мужньо боронить свою країну. І я вже не маленька людина, що ніяк не може вплинути на ситуацію, я - геть інша людина і я - не одна така. Нас мільйони. Мільйони тих, хто змушений переживати ці події. Мільйони тих, хто буде пам’ятати ці роки із званнями «діти війни».

Більшість називають нас «втрачене покоління». Та, дорогі наші дорослі, діти не винні в тому, що наша держава потерпає від рук ворогів. Ми ті, кому доведеться відновлювати нашу країну роками, відбудовуючи будинки та відновлюючи свій психологічний стан разом із репутацією.

Ми пройшли не мало починаючи з того четверга. І зупинятися не збираємось, тож ми боремось за свою свободу і незалежність. Україна переможе! Ми обов’язково відбудуємо нашу країну! Слава Україні! Слава нації! Смерть ворогам!