Іванов Данііл, учень 9 класу Комунального закладу "Харківська гімназія № 88 Харківської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ісаєнко Наталія Іванівна

Війна. Моя історія

Війна - це слово, яке викликає найрізноманітніші емоції: від жаху та тривоги до гордості та жертовності. Вона є, на жаль,  невіддільною частиною історії людства, і кожна війна залишає свій жахливий слід на суспільстві, нації та індивідах. І я не виняток…

Війна в мою сім’ю прийшла ще в 2014 році, коли на Донбасі розпочалася АТО. Мій батько, який був прикордонником, відразу того ж року пішов воювати проти терористів, захищаючи територіальну цілісність України.

Тато після повернення розповідав мені про події АТО, коли кулі свистіли над головами, а снаряди розривалися в кількох метрах від окопів. Він розказував про бої, як вони з побратимами чинили опір загарбникам, як жили, їли, засинали в окопах, але не здавалися – мужньо тримали оборону заради всіх  нас - українців.

23 лютого 2022 року мій батько поїхав на роботу на КПП «Гоптівка» і наступного дня почалося вторгнення…

24 лютого о 5 ранку ми прокинулися від вибухів. Стрес, розпач і жах застали нашу родину зненацька. У першу чергу ми переживали за батька, адже він разом зі своїми побратимами на кордоні з одними тільки автоматами дають відсіч ворогам, які йдуть на них на танках, обстрілюють із «градів» та артилерії. Спочатку ми намагалися зателефонувати татові, але він не брав слухавку.

Проте потім, коли вже зібрали речі та побігли до льоху, він зателефонував і сказав, що разом з товаришами отримали наказ відступати, щоб уникнути великих втрат і їдуть до Харкова. Татусь казав нам, щоб збирали всі важливі речі й також їхали до міста, але це було неможливо: дідусь за станом здоров’я не міг сісти за кермо, а інших варіантів не було.

Ранок почався не з кави… Уже через годину після вибухів росіяни зайшли в село Козача Лопань, яке знаходиться прямо на кордоні, і встановили свій прапор на будівлі сільради. По телевізору ми дивилися звернення нашого Президента й…молилися, молилися за те, щоб цей жах  якнайшвидше закінчився. Ми телефонували усім родичам, знайомим і розпитували, як вони, чи нічого не трапилося.

І як же на душі ставало легше, коли чули це заповітне: «Усе гаразд»… Усвідомлення того, що з найріднішими все добре, що з ними нічого не сталося, гріло душу.

3 березня, через тиждень після вторгнення, наше село було повністю окуповане. Світло і зв’язок були вимкнені. Для того, щоб зателефонувати,  треба було йти пішки дуже далеко. І моя матуся кожного дня, ризикуючи своїм життям, ходила й телефонувала нашим рідним, які знаходилися в Харкові, попри погрози розбити телефон від мешканців, які одразу ж перейшли на бік ворога.

Кожного дня ми жили під сильними обстрілами. 17 березня село зазнало найстрашнішого за період окупації: 6 людей загинуло і приблизно 10 поранених. Серед них була моя подруга і її мати. Вони пішли в центр, щоб купити їжу в магазині, але почався обстріл. Моїй подрузі відірвало ногу, а її маму вбило.

8 травня 2022 року ми з матусею та моєю 5-річною сестричкою зібралися та всіма правдами й неправдами  вийшли з окупованого села  на підконтрольну Україні територію.

Коли йшли, чули гучні обстріли, працювало ППО, літали гелікоптери. Було дуже страшно…Цього відчуття, що пережили, не можна передати словами.

Мама надзвичайно переймалася  за нас, проте не подавала вигляду, трималася, заспокоювала,  намагалася бути сильною, Попри небезпеку, ми вийшли до селища Слатине, де нас потім зустрів батько. Це була довгоочікувана зустріч, звичайно, зі сльозами на очах.  Після теплих обіймів  аж  на душі стало легше. Через пів року, 11 вересня, моє селище було звільнене від окупантів унаслідок контрнаступу наших військ. Я хочу побажати всім українцям миру та злагоди. Ми обов’язково переможемо рашистів. Слава Україні!