Міненко Юлія Євгеніївна, 15 років, Новотошківський ліцей №10

Я – учениця Новотошківського ліцею №10 Луганської області, що знаходиться в двох кілометрах від лінії фронту. Так-так, я живу там, де вже восьмий рік поспіль іде війна. Хоча у нас на державному рівні війна не була визнана саме «війною». Спочатку казали «антитерористична операція», а зараз – «операція об’єднаних сил».

Що ж таке війна взагалі? Це – смерть і біль. Це – багато зруйнованих сіл, міст, інфраструктури, і, найголовніше – людських доль. А ще це – героїзм, патріотизм, ненависть та любов.

Я народилася у час, коли панував мир. Росла в радості і турботі, могла ходити спокійно вулицями селища, грати з друзями, де заманеться, їздити до бабусі у сусіднє селище.

Я раділа життю, і все у мене було добре. І про війну знала тільки з розповідей бабусь, книжок і телебачення.

Але настало літо 2014 року. У моєму житті і житті моєї родини відбулися радикальні зміни. По телебаченню багато говорили про обстріли сусідніх міст. Я сама чула вибухи, але вони були далеченько від мого селища, і я не зовсім розуміла, що відбувається навколо, тому що мені було всього 7 років.

І ось тоді, коли 29 серпня 2014 року мою родину зачепила страшна трагедія, я усвідомила, що до нас прийшла війна.

Що ж за трагедія сталася в цей день? Саме 29 серпня мого дядька, Геннадія Дмитровича, розстріляли із автомата у спину окупанти з угрупування «Велике військо донське» (російські козаки), ще й у дворі власного будинку. Дядько все життя віддавав своїй улюбленій справі – дільничного інспектора. Працював на благо свого селища, батьківщини, і був відданий їй, за що і поплатився власним життям, залишивши батьків і дружину, мою хрещену матір.

Я дуже важко переживала загибель дядька. Він був для мене справжнім другом. Але, як кажуть в народі, «біда не приходить одна»…

Через тиждень після цієї трагедії окупанти знову прийшли до дядькового обійстя і під дулами автоматів у хрещеної забрали машину для своїх потреб. Це була остання краплина, після якої вся наша родина виїхала з селища до міста Харкова, залишивши все, що наживали роками. У місто, де нас ніхто не чекав.

Треба було починати все спочатку: шукати житло, батькам – роботу, мені – школу, а також друзів. Ведучи мене до школи, разом зі мною хвилювалася і моя мама, – як же мене прийме нова шкільна родина. Це був великий психологічний стрес для всіх нас.

Я дуже вдячна своїм рідним за те, що вони згуртувалися у цей важкий час, підтримували один одного, і ми разом пережили те страхіття, яке прийшло на нашу землю.

Бо ті відчуття розпачу, жаху, образи на все і всіх (чому саме ми?) ,панували над нами ще довго.

Зараз ми повернулися в свої домівки. Я навчаюсь у своєму рідному ліцеї, де все близьке, знайоме. А от більшість моїх однокласників і друзів не повернулися назад до селища, та й, мабуть, ніколи вже не повернуться на свою батьківщину, бо війна (ООС) триває й до сих пір, а керівництво держави нічого з цим зробити не може. Ми ще чуємо черги автоматів, вибухи гранат та мін. По вулиці ходимо з обережністю та насторожено. І не має впевненості у завтрашньому дні.

Моя найзаповітніша мрія на даний момент – мир на нашій багатостраждальній території. Нехай буде так: «завжди буде сонце, завжди буде небо, завжди буде мама, завжди буду я…», – співається у відомій пісні «Сонячний круг».

Я бажаю всім жити у мирі і злагоді, хочу, щоб більше ніде й ніколи не повторилася така трагедія, яка сталася у нас. До речі, мій дядько, Геннадій Дмитрович, посмертно був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України (Указ Президента №838/2014 від 31.10.2014р).