Інесса перші місяці війни змінила роботу педагога на труд кухаря – вона з колегами готувала їсти для наших військових

Мені 52 роки. Є чоловік, двоє дорослих синів, онук та невістка. Я працюю в школі більше 30 років.

Я була вдома, коли зателефонували чоловіку і сказали, що почалася війна, російські війська зайшли у Велику Писарівку. Чоловік поїхав на роботу, я побігла до школи. Спочатку була паніка, не вірилося, що таке взагалі може трапитися. Ми до 11 години були на роботі.

Коли їхала додому, я не знала, що в нас в Охтирці вже їздять війська окупантів. Я пропускала колону і думала: «Такі молодесенькі хлопці!» Тільки не розуміла, чому в них якісь пов’язки на руках. Припускала, що то розпізнавальні знаки, але подумала, що це ЗСУ. І лише через декілька днів, коли стали повідомляти, що червоні пов’язки й буква Z – розрізнювальні знаки росіян, я зрозуміла, яку колону пропускала.

24 числа я весь день провела на вулиці. Я живу біля залізничного вокзалу.

В ста метрах від нас якраз почалися перші бої. Люди йшли з роботи - я кликала їх до себе на подвір’я, в погріб, щоб пересидіти обстріли.

25 лютого нас весь день обстрілювали «Градами», а 26 вже летіли авіабомби. Ми сиділи в погребі, а літак кружляв над нами і ми не знали, чи залишиться наша родина живою. Коли падала бомба, відчинялися двері  підвалу, усе сипалося, тряслося.

Ми з колегами перші чотири місяці війни готували їсти нашим захисникам. Спочатку в Охтирці усе було зачинено, але поступово з’явився графік роботи магазинів – місто оживало.

Ми не виїжджали з Охтирки. Зараз працюємо дистанційно. Важкувато - нам з учнями бракує простої можливості бачитись на уроках, жити звичайним життям.