Нестеренко Варвара, група 21, Славутицький ліцей Славутицької міської ради Вишгородського району Київської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гавриш Тетяна Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Коли я була маленькою, то дуже любила свій день народження: свято, подарунки, багато гостей. А от ходити на чужі дні народження – не любила. Чому? Відповідь проста: я не хотіла нести подарунок, адже він міг і мені знадобитися. Мама мені говорила, що бути щасливим, то не тільки вміти брати, а й вміти віддавати. Як це? Віддавати? Та ще й бути щасливою при цьому? Не розуміла… Зараз я виросла. У нас у країні війна. Страшна війна. І я навчилася бути щасливою, коли даю, а на тільки беру. І частіше віддавати набагато приємніше, ніж брати.

Я підліток, зі своїми запитами, претензіями. Розумію, що кожен має право бути щасливим. Навіть у воєнний час.

Спочатку  хотіла написати, що я роблю для України, як я намагаюся наблизити мир. Роблю мало, на мою думку. Вчуся, розвиваюся, займаюся спортом, допомагаю мамі плести маскувальні сітки, збираю пластикові кришечки та макулатуру, беру участь у благодійних заходах. Часто порівнюю наше життя до і зараз, замислюючись над тим, що ми були щасливі, бо був мир. Але не цінували того… На жаль…

До вчора хотіла писати про себе…  Але сьогодні не про мене. Що ж учора трапилося? Просто вчора я прочитала про черговий збір для наших воїнів.

Це для мене був не простий допис. Бо воїн, наш славутичанин, молодий хлопець, госпітальєр,  просить гроші на двигун для автівки екіпажу госпітальєрів. Пропонує розіграш (зараз таких багато, бо ж ми не завжди просто допомагаємо, а давайте подарунки за те, що я сам собі й допоміг). І за донати віддає свій ноутбук. Свій!!! Не можу пояснити своїх почуттів: сором за нас, почуття провини, обурення.

Про цього хлопця, точніше про його сім’ю, я чула від моєї мами. Уявіть собі, сім’я: тато, мама та три сини. І зараз три сини на фронті.

Батьки самотужки намагалися закрити потреби хлопців: продали вже квартиру та будинок. Чому так? Напевно, тому що краще віддати все матеріальне, чим твоя дитина віддасть своє життя. Думаю, що вони та їхні діти наближають мир для нас усіх. Вони реально навчилися не тільки брати, а й віддавати.

Мама задонатила. Ні, не через ноутбук. Але дуже хочемо виграти. Щоб повернути хлопцеві його річ, хоч частинку того, що він уже віддав нам.

Дуже хочу, щоб ми, кожен із нас, щодня робив усе для того, щоб наблизити мир. Щоб ми навчилися не тільки брати, а й віддавати. Але не життя…