Надія з чоловіком виїхали з небезпечного району Харкова і забрали з собою кота.

Мені 24 роки, я працюю вчителькою молодших класів, зараз дистанційно.  Заміжня вже півтора року.

24 лютого я була вдома. Прокинулася о п’ятій ранку від вибухів. Розбудила чоловіка. Зателефонувала батькам. Мама казала, що нічого страшного нема і не треба переживати, але я не могла заспокоїтися. Писала близьким, рідним. Після того мої батьки заїхали й забрали нас із чоловіком до себе. Вони жили далі від вибухів. Ми першу добу побули в них, а потім поїхали в область до батьків чоловіка. Там жили півтора місяці, а згодом поїхали в Полтаву. У нас є кіт - він постійно був із нами в усіх переїздах.

Найбільше мене шокував ранок першого дня війни і коли окупанти розстріляли солдата ЗСУ за те, що він сказав: «Слава Україні!»

Спочатку не було коштів, щоб жити в достатку, як ми звикли до війни. Я втратила роботу, чоловік - теж. Але після того, як почали виплати давати, стало трохи легше. Потім ми влаштувалися на роботу.

Світло і газ у нас зникали тільки тоді, коли були обстріли по всій Україні. Справжньою проблемою було те, що ми не могли знайти ліки, потрібні бабусі - по всій Україні шукали.

Важко це все пережити. Я справляюсь, але мені здається, що я все-таки намагаюся приховати стрес і зробити вигляд, що нічого не відбувається. Сподіваюся, що до літа війна скінчиться.