Поки в Добропіллі не було обстрілів, Віра сподівалась, що їхати нікуди не доведеться.

Мені майже 35 років. Я жила в місті Добропіллі. З сім’єю ми виїхали у квітні до Полтави.

24 лютого ми були вдома. Прокинулися. Я пішла на роботу. Найважче було усвідомити, що це відбувається насправді. Потрібно було думати: що робити далі, куди їхати. Спочатку в місті було все тихо, ми ходили на роботу. Здавалося, що скоро все пройде, і буде все добре.

Коли в місті вибухи були, ми бачили це все. Звісно, таке шокує.

Ми поїхали спочатку до Дніпра. Там у нас родичі. Потім приїхали в Полтаву. Тут у мого чоловіка брат з родиною, ми жили деякий час у них. А потім знайшли помешкання і почали будувати своє життя вже тут. У нас був папуга - ми його залишили у знайомих в Добропіллі, вони й досі там живуть.

З гуманітарною катастрофою ми не стикались. Допомоги було багато, зокрема й від волонтерів. Ми зрозуміли, що цінність у зовсім простих речах. Ми почали цінувати навіть світло, коли його довго не було.

Мабуть, найбільша проблема від початку війни – це коли ми зрозуміли, що додому не повернемося. У нас не було роботи, нічого не було. Але коли ми знайшли житло й роботу, усе налагодилося.

Хотілося б, щоб у цьому році війна закінчилася. Я вірю, що майбутнє буде світлим, хоч і буде важко після війни. Стільки всього потрібно буде робити!