Знайдюк Олександр , учень 9-А класу КГ№74

Вчителька історії Чирук Анна Олександрівна

“Війна в долі моєї родини”

Чесно кажучи, не хотів починати писати це есе. Ті проблеми, що торкнулися мене та моєї сім’ї, ніяк не зрівняються з проблемами людей, які зустріли цю війну, сидячи у підвалах Бучі, Ірпеня, Маріуполя, Севєродонецька, тощо. Але, щоб констатувати факт цієї війни в моєму житті та й просто висловити свої думки, я напишу це есе.

Війна мене зустріла, як і всіх українців, 24 лютого зранку. Я прокинувся у своїй квартирі, у Кривому Розі, пішов на кухню, де працював телевізор зі вже створеним марафоном “Єдині Новини”. По ньому транслювалися у прямому ефірі ракетні атаки по всій території України. І був тільки один заголовок: “Почалася війна” або “Початок зброєної агресії російської Федерації проти України”, або щось таке.

Кажучи про свої власні відчуття… Знаєте, не було паніки, не було страху, була якась… розгубленість, чи що. Була тільки одна думка на голові: “Скажіть, що зробити, аби усе це закінчилося. Я готовий на все, аби ця тиранія просто завершилася”.

Батьки навідріз відмовилися від’їжджати закордон або хоча б на Західну Україну. Ми зібрали всі документи, речі першої необхідності й просто сиділи вдома, незнаючи, що робити далі. Кажучи про себе у той час… я не вилазив із новин. Я прокидався із телефоном в руках й з ним же засинав.

Ну як засинав, це важко було назвати сном, я просто відключався. Перший тиждень всі ми просиділи розгубленими. Навчання припинилось, гуртки позакривалися, усі не знали, що робити далі. З іншого тижня ситуція хоч трошки налагодилася. Ми почали спати в коридорі, за правилом “двох стін”, зробили запас води та їжі на всяк випадок. Більшість моїх друзів вже були або знаходилися в дорозі в Польщу, Словаччину, Угорщину, або на західну Україну. Лиш невелика частина товаришів та однокласників залишилася у місті.

Розказувати про інші місяці війни не має сенсу, бо всі вони були однотипними. Так, відновилося навчання, хоч воно було і дистанційним, відновили роботу гуртки, завдяки яким можна було хоч на трохи відволіктись від новин та поринути у власні справи. Але все це перетворилося у день сурка, де кожен день відбувається одне й теж саме.

Дякуючи нашим захисникам, від ТРО до ЗСУ, від Нацгвардії до поліції, від ССО до ДСНС, у нашому місті майже не було прильотів, усі були готові до будь-яких випадків.

Так, були перебої з електрикою та водою, але усе це такі незначні ситуації, які неможливо порівнювати з тим, що пережили люди в окупації, що жили близько до кордону з рф, тощо.

Я дякую усім нашим захисникам, і вітаю їх з професійним святом Дня Захисника України, що можу у своєму мирному домі, у мирномі місті спати спокійно, виходити на вулицю, та й просто займатися своїми справами.

Завдяки вам усе це можливо. Бажаю вам терпіння й подальшої наснаги. А саме головне здоров’я, бо не буде його у вас, не буде його ні у кого. Слава Україні! Слава нашим захисникам!