Бабак Дар’я, 13 років, КЗ «Верхньокриничанська ЗОШ  I – II ст.» ВМРЗО, с. Верхня Криниця, Запорізька область

Есе «Один день»

Ще сім років назад я не знала, що таке війна. Та прийшла вона зненацька. У жовтні 2014-го дядько Геннадій, рідний брат моєї мами, приїхав до нас всього на декілька хвилин.

– Зрозумій, Інно, я не можу інакше. У мене син. Як же я буду дивитися йому в очі? Що скажу коли підросте?

– Гено, ні! Це ж війна! А що ми скажемо Сергію, коли тебе, не дай Боже, не стане?

– Сину скажете, що батько його не ховався, а захищав рідну землю, свою сім’ю, його. Захищав найдорожче.

– Гено, ні! Ні, братику, там же смерть!

– Сестричко, люба! Не плач і не тримай, я все вже вирішив. Краще благослови.

Матуся дістала зі скрині вишитий рушник. Це реліквія нашої сім’ї. Покійна матуся моєї мами залишила цей рушник як символ роду, символ сім’ї. Я знала, що його вишивала ще моя прабабуся. Його діставали лише на великі свята. Мамочка була дуже схвильована, говорила стримуючи сльози.

– Щодня, щоночі проситиму Бога, щоб беріг тебе, захищав. А може…

– Ні-ні, сестричко, люба, вже все вирішено.

Мама і дядько Гена обнялися. Потім дядько міцно обійняв мене і поцілував.

– Бувай, мала. Я потурбуюся, щоб жили ви щасливо.

Мамочка стояла, тримала рушник, сльози капали на нього.

– Візьми з собою. Цей рушник оберігатиме тебе.

Скрипнули двері. Дядько пішов. Мама ще довго стояла серед кімнати, як закам’яніла. Потім схаменулася. Знову відкрила скриню. Дістала ікону. Поставила на столі і почала молитися.

Отче наш, що єсе на небесах…

Саме в цей день для мене почалась війна. Дядя Гена так і не повернувся. Я проклинаю війну, хоча й не бачила її на власні очі.

Але бачила сльози тітки Світлани, брата Сергія, мамині. Бачила могили й чула крики матерів, які проводжали у вічність своїх синів. Я проклинаю війну.