До війни ми жили з донькою і онуком. Я займалась онуком, сиділа вдома. А дочка вийшла на роботу. Вона ветеринар. Не можна було довго залишатися в декреті. Вона нас утримувала. Зять теж працював. Жили ми нормально. Прийшла війна. Дочка з дитиною поїхала, а ми виживаємо. 

Коли розпочалася війна, ми підскочили - налякалися дуже. Донька з дитиною швиденько зібралась, спочатку вони поїхали в Полтавську область - думали, що там буде тихіше і краще. Але там було гучно, і вона поїхала з дитиною за кордон - у Швейцарію, щоб уберегти дитину від цих жахів. 

Найважче - це розлука з донькою і онуком. І для онука це тяжко: він увесь час плаче, мріє повернутися. Йому п'ять років і він не розуміє, чому ракети у бабусі літають, а там, де вони зараз, не літають.

Ми тут залишилися. Звичайно, страшно. Є у нас погріб, але ж теж ніякої гарантії… Він прямо в будинку, дуже зручно у нього забігати. Маленький, але зручний.

Зі мною ще залишилося вісім котів і дві собаки. Я через тварин, в основному, нікуди й не поїхала. Хоча в Полтаву родичі гукають, але зараз в Україні скрізь небезпечно. 

Медикаменти нам видають у лікарні. Найдорожчий препарат доводиться купувати. У мене діабет. Є гуманітарка. Поки всього вистачає. Плюс почали дуже гарно допомагати волонтери тваринам з кормами. Я, окрім своїх, позбирала тварин, яких покинули сусіди, годую їх, і живуть вони в нас.

Зараз стало легше, а березень-квітень 2022 року було дуже складно пережити. Тепер з продуктами легше. Виживаємо.

Так хочеться, щоб пошвидше закінчилася війна. Так прикро, що мій онук 14 лютого, напередодні війни, тільки перший раз виступив на сцені. Він на танці ходив. Йому так сподобалось. І війна все зламала. Там, у Швейцарії, все інакше. Він там нервує. Так хочеться, щоб вони повернулись, сил немає. 

Зламали нам життя повністю. Негідники! Нехай це все швидше закінчиться.