Ми живемо у місті Мирнограді Донецької області. Чоловік - інвалід. Був травмований на шахті.

Ми ввімкнули телевізор і почули про таку біду, що розпочалася повномасштабна війна. Психологічно дуже важко це все пережити. Труднощі - вода, тепло, електроенергія. 

У нашому регіоні видається гуманітарка. Людям допомагають. Немає катастрофічної ситуації. Зрозуміло, що є перебої, але це все можна зрозуміти - ми живемо у воєнний період. Ми чекаємо тільки миру і Перемоги. 

Тут у нас є нестача води. Я бачу, як старі люди ходять з баклажками по воду, тому що її не подають. Це все боляче бачити. Ми чуємо вибухи, ми їх бачимо. Я дуже переживаю за наших солдатів, як вони в такий холод сидять в окопах. Це ж наші діти!

Я рада кожній нашій перемозі. Те, що наші солдатики, які там захищають нас… їм величезне дякую. І мені дуже приємно, коли я чую новини, що десь ми перемагаємо. Дай Господи, їм здоров'я.

Мій син поїхав, його тут немає. Родини зруйновані. А що може принести війна хорошого? Тільки біль, горе і сльози. Тільки серце матерів рветься на шматочки. Не дай Бог, нікому пережити таке горе як переживає Україна. 

Я хочу, щоб я прокинулася завтра зранку, і мені сказали, що Україна перемогла і все буде добре. Я мрію про цей день! 

Я хочу, щоб возз'єднались усі родини, щоб настав мир і щоб усі були живі і здорові. Близькі, рідні, навіть незнайомі. Наші діти, солдати наші.