Шевченко Дарина Олександрівна, 9-Б клас, КЗ «Дергачівський ліцей 2», м. Дергачі, Харківська область

Вчитель, що надихнув на написання есе — Цебенко Олена Олександрівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Моє життя перевернулося з ніг на голову! Але я не жаліюся, бо я не одна така. Вся Україна. Весь світ.

Щоранку я прокидаюся в невідомості, займаюся аби чим і засинаю, чекаючи нової невідомості. Це страшно. Питання «що робити?» та «коли ж це все закінчиться?» звучить в моїй голові 24/7.

Я ніколи в житті не могла подумати, що буду називатися «переміщеною особою» і знаходитися в найстрашнішій життєвій нестабільності.

Якось, знаходячись у безпечному місці, я відчула тривогу. Як виявилося, не даремно. У чаті свого рідного міста я побачила смс, що був «прильот» до моєї школи. Сказати, що у мене підлога пішла з-під ніг, це нічого не сказати.

Я благала, щоб це була помилка. Постраждалих немає, Слава Богу! Однак, це не помилка. Перед очима моя школа, кабінети, картини на стінах, перерва, сміх однокласників. Дякуючи Богові, ушкодження не критичні. Я видихаю.

Що далі? Знову безкінечні та безглузді дні.

Там, у полтавському селі, мені кажуть: «Дарина, поїдеш з нами у Карлівку?», а я хочу почути: «Дарина, пішли на спортмайданчик!». Мені кажуть: «Дарина, пішли у столову», а я хочу почути Маргариту, яка зове мене на пікнік перед нашим будинком.

Мені дзвонить Артем і каже: «Я за 100 кілометрів від тебе», а я хочу щоб він постукав у двері і сказав: «Будеш гуляти?». Коли ж це все закінчиться?...

Але не все так страшно. Є та стабільність в моєму житті, яка не рушиться — це мої рідні люди. Я вдячна їм за те, що вони у мене є, що дають змогу почувати себе тією, колишньою Дариною.

Я розумію, що покамість моє життя — це суцільний шлях. Це те, що я повинна пройти і в кінці-кінців дійти до щасливого фіналу!

Все буде, Україно!