Бічагова Анастасія, 9 клас, КЗ «Ліцей № 8» м. Покров

Вчитель, що надихнув на написання есе — Гаврюк Людмила Петрівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

24 лютого 2022 року… Звичайний ранок… Збори до школи, пошук улюбленої кофтини, смачний сніданок, приготовлений мамою з такою любов'ю…

У цей день здавалося, що найважливіше – це контрольна робота з математики та зустріч із друзями під час перерви.

Все було таким звичним, таким безтурботним, але саме цей звичайний шкільний ранок став останнім у моєму щасливому житті.

Звістка мами, яка стояла біля вікна, бліда, розгублена, з телефоном у тремтячих руках, приголомшила. Фраза, почута від неї: "Доню, війна почалася…", – перевернула весь світ. Цієї миті час ніби зупинився. Я зрозуміла: трапилось щось страшне!

Війна! Яке жахливе слово!

З уроків історії, творів художньої літератури та спогадів бабусі чула про ці трагічні події. Пам'ятаю її тремтливий голос і очі, в яких бриніли сльози: "Онучко, нехай ти ніколи не почуєш слово 'війна'". Я слухала уважно, була вражена почутим, але до кінця не розуміла глибину і значимість сказаного. Думала, що це – далеке минуле: війни більше не буде на нашій землі.

Лютневий ранок змінив моє життя. Пам'ятаю, як тремтіли руки, коли вперше збирала тривожну валізу. Вода, теплі речі, документи. А в голові думка: "Як це можливо? Чому це відбувається з нами? А як мої рідні, друзі, школа?"

Страх охопив мене. Цього ранку ми не пішли до школи. Мої однокласники тепер розкидані по різних куточках світу.

Хтось оселився у Польщі, когось прихистила Німеччина, Чехія, Словаччина… Тримаємо зв'язок через соціальні мережі, даруючи підтримку один одному. Екрани моніторів та телефонів замінили нам шкільні коридори та "посиденьки" після уроків.

Війна торкнулася кожного. Рятуючись від москалів, до міста почали прибувати люди, житло яких було знищене російськими ракетами. Їхні історії настільки моторошні, що змушують здригатися.

Постійні звуки сирен, відлуння вибухів стали супутниками життя. Вони змушують тремтіти й нагадують: ми надто близько до лінії зіткнення.

Нікополь — місто, яке безперервно страждає від ворожих обстрілів, — стало символом невгамовної війни. Пошкоджені медичні та освітні заклади, осиротіли дитячі майданчики, парки, зруйновані людські домівки, зникле Каховське водосховище, смерть багатьох людей, серед яких — діти.

Здається, за ці 1000 днів війни ми стали дорослішими.

Навчилися розрізняти звуки "прильотів", розуміти, коли ракети збиває українське ППО. Дитинство розділилося на "до" і "після". І це "після" затягнулося на довгі 1000 днів. Ми стали дітьми війни.

Я почала розуміти, що таке мир. На сьогодення мир — найзаповітніша мрія кожного українця.

Лише тоді, коли затихнуть сирени, ми зможемо повернутися до спокійного, мирного життя, возз'єднатися з близькими людьми, відновити зруйноване і розбудувати квітучу державу. Тільки тоді, коли закінчиться війна, почнеться наш шлях до відродження та процвітання.