Ольга влітку їздила додому, щоб вивезти з окупації хлопця та домашніх улюбленців, провідати зруйновану квартиру

Я наполовину маріупольчанка: моя мама з Маріуполя, а батько - з заходу України. Я народилася в Маріуполі, але до 16 років жила в Івано-Франківській області. У батьків життя не склалося, і ми з мамою переїхали до Маріуполя. Десять років щасливого життя я прожила в Маріуполі: закінчила старшу школу, Маріупольський державний університет, працювала в школі вчителем української мови та літератури. В мене налагоджувалося життя, були друзі. Я жила разом з бабусею в районі Черемушки. Війна зруйнувала, знищила вщент моє життя, мрії і плани.

За кілька днів до початку війни, коли почали говорити, що росія планує наступ, я в це не вірила.

Моя хороша подруга жила в мікрорайоні Східний. Її батько поліцейський, і він казав вже давно, що росія планує наступ, але ми не вірили - ми думали, що її батьки занадто сильно переживають.

24 лютого я прокинулася зранку, збиралася на роботу - мені потрібно було прийти у школу на годину раніше. Я відкрила Телеграм і відразу прочитала, що почалася війна. Подруга написала, що вона вже зі Східного переїхала до Центру до родичів. Директор школи нам написала, що ми два дні будемо працювати дистанційно, а потім на рівні міста буде вирішуватися, як працювати далі.

Я відпрацювала з дітками і близько десятої ранку, коли мала вікно між уроками, вибігла до банкомату зняти готівку. Зі мною була старенька сусідка. Вона хотіла піти в АТБ купити якоїсь їжі.

Я стояла в черзі до банкомату, як раптом пролунав сильний вибух. Я кинула чергу і побігла в магазин шукати сусідку.

З нею все було добре. Ми скупились і пішли додому. Ми навіть не думали, що зовсім скоро їжі не буде взагалі, але вже зрозуміли, що почалась війна, і далі буде ще гірше.

Я зателефонувала своєму хлопцеві. Він жив на Площі перемоги. Його відпустили з роботи на кілька днів у оплачувану відпустку. Він сказав, що в них все спокійно, щоб я не переживала і не накручувала себе.

З першого по четверте березня наш район обстрілювали з «Градів».

Прилетіло в наш будинок, в наш двір, у нас вибило вікна. Це був ранок, ми збиралися снідати.

До війни моя мама жила з чоловіком на лівому березі, а в той час ми вже жили всі разом: я, мама, бабуся, мій хлопець. В той момент він був у кімнаті - ще спав. Мама увімкнула радіо, ми намагалися спіймати якусь хвилю, щоб зрозуміти, що відбувається. І в той момент стався приліт. Нам пощастило, що ми були в протилежній кімнаті. Стався сильний вибух, почало летіти скло. Ми вибігли в коридор і півдня там просиділи - так це нас налякало.

Мамин  чоловік був в теробороні міста. Він приїхав і сказав, що ми перебираємося до Драматичного театру. Там ми були з п’ятого до 16 березня. Після того, як ми дивом вижили під час обстрілу Драмтеатру, ми вирішили вибиратися з міста. Це було небезпечно: розповідали, що хтось виїжджав, а хтось гинув по дорозі. 17 березня ввечері були сильні прильоти по нашому мікрорайону ближче до села Покровське, якраз по вулицях Цибулько і по дачах. Тож ранком 18 березня ми залишили Маріуполь.

Мій хлопець загубив зв’язок з батьками і відмовився виїжджати. Залишився в квартирі, хоча наш район вже не обстрілювали. Ми вирішили, що небезпека минула - тож немає нічого поганого в тому, що він лишиться. До того ж, в нас були великі запаси харчів місяці на два - моя бабуся пережила Другу світову і в неї була звичка робити запаси.

Батьки взагалі були впевнені, що невдовзі Маріуполь деокупують і ми повернемося. Я попрощалась зі своєю квартирою. В мене було три котика. Вони залишалися з моїм хлопцем. Я кожного погладила, сказала, що скоро повернуся.

Я була вражена розмірами черги на виїзд з міста. Багато хто виходив пішки.

Велика колона повільно тягнулась, на узбіччях були розбиті автівки, підпалена військова техніка. Коли виїжджали в бік селища Мелекіно, я побачила зруйнований будинок, де до війни жили мої учні - два братики з батьками. Я так хвилювалась, адже дізнатись що з ними, не мала змоги – не було зв’язку.

Ми поїхали через Запоріжжя до Карпат - туди, звідки родом мій батько. Коли ми приїхали в Бердянськ, зупинилися в християнському притулку. Нам там дали речі і контакти такого ж притулку в Умані. В Умані ми за вечерею познайомились з одним чоловіком - прихожанином тієї церкви, що облаштував притулок. Він був власником невеликого бізнесу і коли почув, що ми забрали до себе в родину хлопчика, який осиротів під час обстрілу Драмтеатру, запропонував на кілька днів зупинитись в нього в готелі. Цей чоловік допоміг нам з харчами і одягом. Було неочікувано що є такі добрі та теплі люди.

А в нашого хлопчика дійсно сумна історія. Його мама загинула в театрі. Вона була сиротою, а тата в малого не було. Тож ми його забрали з собою – тепер маю молодшого братика.

Я продовжую працювати з дітками, хоча й в іншій школі. В маріупольскій школі я працювала за контрактом. Коли він завершився, мене звільнили - наша школа не працювала онлайн. Я перейшла до Сєвєродонецької школи, яка виїхала з окупації. Я страшенно люблю свою роботу, люблю дітей - це допомагає мені переключитись.

Коли ми виїжджали з Маріуполя, я була налякана. В нас стріляли, ми дивом вижили в Драмтеатрі. Я з дитинства маю проблеми зі сном і зараз приймаю заспокійливе, бо не можу заснути - на мене час від часу нападає страшний розпач. росія знищила мою квартиру. Так, я вижила, але пережила страшну трагедію.

Щодо моїх улюбленців, двоє втекли, один врятувався з моїм хлопцем. Коли мене питають про мої плани на майбутнє, я навіть не знаю, про що думати.

Я постійно перебуваю в стресі, в очікувані можливості повернутися додому, але того дому вже немає і не буде.

Я на свій страх і ризик поїхала в серпні до Маріуполя, щоб допомогти виїхати своєму хлопцеві - росіяни чоловіків не хотіли пропускати, і він побоювався їхати сам, без супутників. Ще я хотіла подивитися що з моєю квартирою, пошукати домашніх улюбленців. Та коли я побачила місто і те, що з ним сталося, мені стало не по собі. Було не по собі і знову виїжджати звідти. Важко усвідомлювати, що все, що я мала і любила, в один момент було знищено. Тепер я не маю жодних планів, живу одним днем, а психологічні проблеми в мене, напевно, будуть ще довго, якщо не завжди.

Моя родина зараз розкидана по всьому світу. Мама з вітчимом і з дитиною у знайомих у Франції,  я з хлопцем і батьком - в Карпатах.

У моєї мами завжди були слабкі нерви, а після пережитого в неї ще більше погіршилося самопочуття.

Вона порвала відносини зі всіма родичами,  які живуть в росії. Бабуся залишилася безхатьком в чужій країні. Вона постійно проситься додому, питає, що там з будинком - хоче повернутися і жити, як раніше. Вітчим намагається сприймати все філософськи, хоча він постраждав від війни досить сильно. Він втратив житло, в якому провів молодість - в його будинок росіяни поселили якусь свою "шишку". Він каже: "Добре, що хоч не згорів дім, добре, що під наглядом". Обидва його сини воювали. Молодший син був в АТО і нещодавно помер від невиліковної хвороби. Старший син зараз активно їздить на передову, і це все його досить сильно пригнічує. Мій хлопець став більш прагматично сприймати цей світ. Через те, що росіяни прийшли нас нищити, він повністю перейшов на українську мову, хоча до цього знав її так собі. Тепер він завзято позбавляється від російськомовного контенту в своєму житті.

Я сподіваюся, що найближчим часом Україна переможе і повністю відновиться. Але, на жаль, боюся загадувати.