Світлана з дитиною тікала від війни з Кривого Рога на захід України: їхали без світла по шістнадцять людей у плацкарті, на кожній станції чули сирени

Початок повномасштабного вторгнення росії в Україну я зустріла вдома, у Кривому Розі. Кожна ніч напередодні була для мене дуже напруженою, бо я була впевнена – наступ невідворотний. Тож вранці, коли побачила купу пропущених викликів від рідних, не хотіла вірити, але здогадалась про причину їхнього занепокоєння. 

Ми залишалися вдома до 9 березня, але кожен день ставав напруженішим, оскільки не було розуміння – наскільки готова наша армія, та яка сила у ворога. Щодня сподівались, що це має якось логічно закінчитися, але з кожним днем віра згасала.

Через те, що в моїй родині були учасники АТО, а мій населений пункт межував з Херсонщиною, більшу частину якої окупували, я вирішила виїхати до подруги на захід України. Все - задля безпеки моєї дитини. 

Це і виявилось найскладнішим завданням на той момент. Країною курсували евакуаційні потяги, але черга на них була тисячною.

Ми приїжджали на вокзал о шостій ранку, а потяг міг рушити не раніше чотирнадцятої-п'ятнадцятої години. Ще й час відправлення постійно змінювався. З першої спроби, у перший день, нам так і не вдалося сісти у потяг. Банально не вистачило місця.

Втім, нам пощастило наступного дня - це було 10 березня. Дорога була дуже складною як фізично, так і емоційно.

В плацкарті було не менше 16 людей, не рахуючи собачок та котиків. Всі їхали сидячи, лише діткам давали можливість хоч трошки поспати. Світло у вагоні не включали задля безпеки. На кожній станції, яку ми проїжджали, гула сирена, яка наганяла страху і тривожності.

Щойно я виїхала з міста, дізналася про страшний діагноз мого тата – онкозахворювання. Йому потрібна була термінова операція. Це була одна з причин, чому я повернулася до Кривого Рогу. 

Брата, як учасника АТО, в перший же день викликали до військкомату. Наразі він боронить нашу країну. Через війну вже півроку я не бачу свого племінника, якому лише півтора рочки. Це для мене дуже болюча тема. Так, ми спілкуємося по відеозв’язку, але ніщо не замінить відчуття обіймів та теплих рученяток мого Іванка.

Я повернулася до власної квартири в травні, а на календарі все ще було 24 лютого. Я зірвала цей аркуш зі страшною для кожного українця датою і бережу його. Для чого - навіть і не знаю.

Але є й інша сторона цієї війни. Деякі родичі в критичний момент повели себе як сторонні люди, навіть не намагалися подати руку допомоги. Тобто війна виявилася лакмусовим папером для моєї родини.

Найбільше мене зворушило те, що чужі люди, а не рідні, дуже підтримували в складний час. Я буду завжди їм вдячна за це! З купи знайомих та друзів на зв’язку залишились лише справжні.

На щастя, з гуманітарною катастрофою я не зіткнулася, бо очікуючи чогось подібного, я закупила продуктів і на себе, і на батьків, у яких і перебувала до 9 березня. А на заході України таких проблем, дякувати Богу, не було. Добре і те, що і на початку війни я мала роботу, і зараз працюю.