Зимогляд Анна, 9 клас, Сумська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів №9

Вчитель, що надихнув на написання — Юхименко Валентина Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Дата, яку назавжди запам'ятають українці. День, коли наше життя повністю змінилось. 24.02.2022 — початок страшної та запеклої війни.

Того ранку я мала йти до школи, а прокинулась від слів мами, яка забігла до кімнати і промовила: “Почалась війна”. Батьки сказали зібрати всі найважливіші речі, а хіба влізе кожен куточок та кожен спогад пов'язаний з рідним будинком до рюкзака? Той день був дуже страшний. По телебаченню, на кожному каналі показували зброю, техніку та військових. Дивлячись такі події в фільмах, я навіть не могла уявити, як це відбувається насправді. Того ж вечора, коли пролунав вибух ми попрямували до укриття школи, бо лунав сигнал “Повітряна тривога”. У старенькому підвалі були і домашні тварини, і малі діти, і дорослі. Нам дали спортивні мати, щоб було зручніше спати вночі. До ранку ми пробули там, на підлозі під мигаючою лампою. Ризикуючи життям, вранці

ми з татом мали відвезти маму на роботу, вона у нас медсестра. Можна сказати, батько для неї і її співробітників став волонтером, адже транспорт, щоб доїхати до лікарні їм не надавали. 

Кожну ніч ми сім'єю лягали у ванній і спали пліч-о-пліч. Кожну хвилину я перевіряла новини на міському сайті. Коли інтернет взагалі не ловив, тато дістав стареньке радіо, щоб хоч якось отримувати інформацію.

В перші дні цього жаху на дорогах затори, бензину немає, їжі також, навіть хліб був рідкістю.

Лише маленька продуктова крамничка біля маминої лікарні нас і врятувала. Вже згодом потроху почало відновлюватися наше життя. І продукти у магазинах на поличках були, і пальне, і навчання у школі розпочалось. Ситуація по всій Україні була тривожна, але ми тримались. Ми звикли до тривог. Звикли до загроз. Звикли читати кожну хвилину новини. Навіть страх вже був не такий страшний, як вперше. Коли не було тривоги, я прогулювалась з друзями недалеко від дому і ходила до весняного парку з батьками. Так поступово ми і звикли. 

Взимку, того самого року вороги обстріляли енергетику. Ми сиділи без світла, а інколи і без опалення.

Щоб хоч якось відволіктись, я читала книжки під ліхтариком. Кожного дня вже стало звичкою вмикати обігрівач поки є світло, адже його давали ненадовго. Дякуючи енергетикам ця проблема почала вирішуватися. На жаль, кожного дня були руйнування та загрози. Але ми продовжували жити. Та 06.03.2024 року я прокинулась від якогось дивного звуку, і швидко побігла до батьків. Звук приближався, його було чути сильніше. Ми сім'єю стали бігти подалі від вікон, а коли побачили спалах стали гуртом, притиснувшись один до одного від страху і… пролунав вибух, який викликав тремтіння по всьому тілу.

Ми швидко одяглись, щоб спуститися на вулицю, а відкривши двері, побачили, що в під'їзду немає жодного вікна.

Коли я йшла, скло хрустіло прямо під моїми стопами. Вийшовши вже були всі необхідні служби, які надавали допомогу. Як виявилось, це був шахед, який впав від мого будинку приблизно за 50 метрів. Коли ДСНС перевірили чи все гаразд із газом, нам дали дозвіл повертатися до квартир.

У наших сусідів вибило вікна. У нас лише декілька тріщин з'явилось на стелі та відчинилось вікно. Засинати після цього було страшно. Дуже страшно. Кожен шуркіт був наче сильним громом. Після цього наше життя знову змінилось: ми знову бігали до ванної кімнати. Вже настала осінь і наближається тисячний день війни, та кожний вибух, на жаль, закарбовується в моїй пам'яті надовго, як і спогад про початок війни не залишає мене.

Ця війна хотіла зруйнувати кожного з нас, кожного українця та вороги не знали, які ми сильні духом та незламні.

Вже котрий рік поспіль ми сильнішаєм та продовжуємо бути незалежними. І я вірю, що мій народ переможе, ми відбудуємо міста і села, відновиться і розквітне моя Батьківщина, адже лише для цього ми проходимо цей шлях – для майбутнього нашої країни!