«Я зрозуміла, що немає сенсу чекати, коли стане добре, як раніше»

Лілія поховала батьків, які не витримали воєнних дій. Її магазин був пограбований та обстріляний, а з рідних залишився тільки син. Ціною неймовірних душевних зусиль жінка повернула себе до життя.

Війна почалася, коли мої батьки жили в Донецьку, а я — в Мар’їнці. Це буквально десять хвилин їзди на автобусі. І коли почався цей конфлікт, я не могла потрапити до своїх батьків. А стріляли в той бік, де мої батьки. Психологічно я важко все це перенесла, для мене це вже була війна.

А маму я забрала, вона лежала в лікарні тут, в Кураховому, з інфарктом і з великим тиском. Це був для мене важкий і страшний час.

У Мар’їнці в мене був магазин, жила я до війни тут і працювала. Довелося відновлювати свою роботу, тому що під час війни магазин мій розікрали, коли ми виїхали, й обстріли почалися. Так що довелося все заново починати.

Важко було. Мама після тата померла. Усе змінилося, коли батьків не стало. Я зрозуміла, що немає сенсу чекати, коли все припиниться і стане добре, як раніше. Треба жити сьогоднішнім днем, радіти тому, що сьогодні маєш.

Нам хотілося, щоб швидше все закінчилося. Ніхто не міг подумати, що можуть стріляти в людей, що це буде небезпечно для життя простого мирного населення. Мене підкосили ті дні, коли з батьками було втрачено зв’язок. Стан був дуже важкий, коли гинули люди й у нас тут, і там, у Донецьку. Загинули мої однокласники, які в городі пололи траву, загинула моя тітка. Зараз, напевно, якось втягнулися, сприймаємо як належне. Стріляють, ну стріляють.

У нас досі багато розбитого в місті. Із 2014 року немає газу й опалення. Я жила в квартирі та деякий час просто мерзла. І звичайно, з водою у нас дуже погано, води питної немає. Та вода, яка в нашому місті є, не годиться навіть покупатися або випрати щось. Вона ніби зі ставка або з болота. Тому ми постійно купуємо воду.